Глава 16

Обсидіанові коржики

– Прокляття Ефіру на ці дріжджі! – розітнуло тишу чиєсь люте бурчання. – Я ж вирахував траєкторію нагрівання до четвертого знака після коми!

Мар розплющила очі й відчула різкий запах підгорілого тіста. Епічне марення про посвяту, розділену крижану фігуру батька, бездоганний Етеріум та розколоте небо розвіялося. Постать архіваріуса в поношеному плащі та його загадкові слова зникли, залишивши по собі гіркий присмак і реального Селебриса, який відчайдушно боровся із задимленою пательнею.

Вона повільно кліпнула, проганяючи залишки сну. Її ложе – м'який оксамитовий диван з подушкою, що матеріалізувалася просто з повітря – було огорнуте ефірною ковдрою, витканою з мерехтливих рун. Мар з подивом провела пальцями по шовковистому полотну. Ще мить тому все навколо було сірим і крижаним, а тепер реальність вимагала уваги.

Вона спробувала сісти, але голова відгукнулася тупим болем. Мар завмерла, відчуваючи, як усередині все ще вібрує голос незнайомця – далеке відлуння, яке ніяк не хотіло затихати. Притиснувши долоні до скронь, вона намагалася втримати видіння, та запах гару був сильнішим. Останні слова незнайомця все ще відлунювали у свідомості, викликаючи мурашки на шкірі, доки погляд фокусувався на розтрощеній лабораторії.

Мар підняла голову, продираючи очі. Навколо неї розкинулася розтрощена лабораторія. Посічені стіни зяяли тріщинами, стеля місцями обвалилася, уламки скла та металу вкривали підлогу. Але по центру цього хаосу, біля однієї з дивом вцілілих колон, відбувалося щось неймовірне.

Селебрис стояв у клубах диму, що піднімалися від імпровізованої плити. На ньому був смішний, запилений фартух з вишитими кривульками, які мали б нагадувати руни. Він відчайдушно намагався впоратися з реторт-казаном: нещодавно зім'ятий і покинутий, тепер той рівно стояв на кованій металевій підставці. Під ним палахкотів вогонь, кидаючи на мідні стінки зелені й золотисті іскри. Кожен спалах розпалював не лише жар, а й тихе, незадоволене шипіння самої магії, яка змушена була служити кулінарії.

У казані щось булькало і випускало підозрілий, але апетитний запах. Поруч, на вищербленій мармуровій плиті, що служила столом, лежало кілька обвуглених, чорних, як обсидіан, коржиків.

На верхівці поваленої колони сидів Фенікс – неперевершений фамільяр Селебриса, який сяяв золотавим пір'ям, ніби й не було того виснажливого зникнення під час Розлому. Він театрально закотив очі, спостерігаючи за кулінарними потугами мага.

– Аристократичний магічний сніданок для Мар, бачу я! – єхидно пролунав його голос, просякнутий сарказмом. Фенікс щипнув дзьобом і кинув у бік Селебриса обгорілу трісочку, яка дивом не спалахнула від його дотику. – Замість карамелізованих місячних ягід з пилком мандрагори та келиха зоряного чаю... або хоча б обсмажених пелюсток лотоса з краплями місячного меду й тосту з пилом зірок... ти тут, я бачу, вирішив остаточно доконати те, що лишилося від моєї плити! І настій з кори сновидінь, звісно ж, без цукру, ти теж забув?

Селебрис різко обернувся. Його обличчя було в кіптяві, щоки червоні, але очі іскрилися від обурення не менше, ніж вогонь під казаном.

– Феніксе, це наваристий ягідний відвар для відновлення сил! І пшеничні коржики, які мали бути... золотими, як сонце! Це не «зіпсовані рештки», а імпровізація в екстремальних умовах! Ти, вогняна куряча душа, міг би й допомогти, а не сипати отрутою!

– Допомогти?! Мені, безсмертному птаху, який ледь не розвіявся на атоми під час Розлому, спалюючи себе дотла, щоб свідомість Мар не розчинилася в тому хаосі й вона повернулася собою, а не порожньою оболонкою?! – Фенікс обурено ляснув крилами, здіймаючи хмару іскор. – Та я б начаклував бенкет за кілька секунд, якби не був змушений рятувати тебе від самого себе, поки ти намагався заговорити ці кляті людські дріжджі!

– Це для міцності духу, я ж казав! А ці коржики... вони просто...  ідеально хрусткі! – Селебрис з надією глянув на обвуглене творіння, намагаючись надати собі впевненого вигляду. – До того ж, Мар потрібен нормальний, заспокійливий чай з бузини та глоду, а не твої елітарні делікатеси! Їй потрібна реальність, а не чергове марення!

Очі його сльозилися від їдкого чаду. Розчервонілий Селебрис відчайдушно махав засмальцьованим рушником над пательнею, з якої все ще здіймався стовп сизого диму. Намагаючись розігнати наслідки пригорілих коржиків, він раптом завмер: з віддаленого кутка зали донеслося тихе шарудіння ковдри й ледь чутне зітхання. Селебрис зрозумів, що Мар виринула зі сну.

– О, прокинулася? – кинув він через плече, не припиняючи боротьби з чадом. – Вітаю у світі, де фізика не завжди поважає мої магічні таланти. Не рухайся, я майже приборкав цей... сніданок.

– Я в порядку, – тихо промовила Мар, торкаючись скроні. Голос звучав ще дещо відсторонено, але вона вже рішуче відкинула ефірну ковдру, дозволивши мерехтливим рунам розсипатися іскрами, і впевнено спустила ноги з дивана на холодну підлогу лабораторії, присівши на краєчку свого ложа. – Перестань махати цим ганчір’ям, Селебрисе, ти тільки розганяєш чад по всій залі.

Селебрис завмер з піднятим рушником, виглядаючи водночас безглуздо й полегшено.

Поруч, прямо на плечі Мар, незадоволено пирхнув Люморикс. Цього разу він пульсував незвичним, яскраво-фіолетовим світлом, намагаючись відігнати ядучий чад від своєї хазяйки. При кожному незграбному русі Селебриса фамільяр іронічно «блимав», наче підморгував, висміюючи кулінарну безпорадність мага.