Глава 15

Марево

Їй снився дуже дивний сон. Усе в ньому здавалося знайомим, але чомусь викривленим, ніби справжні спогади про посвяту намагалися пробитися крізь нашарування свіжої вигадки. 

Спершу був спалах – сліпучий і холодний. Мар бачила себе на кам’яному колі, відчувала, як важка зачіска тягне голову назад. Перед нею, наче вежа з льоду, височів батько – Верховний Маг. Його губи ворушилися, виштовхуючи слова, які відлунювали в черепі Мар, немов удари обрядового дзвона, що скликає духів до мовчазної вечері: «...лише половина сили... дар... не піддайся хаосу...»

Раптом голос батька надломився з різким звуком розбитого скла. Чорна тріщина пробігла крізь увесь його образ, розділяючи крижану фігуру навпіл, і він почав розсипатися по краях холодними друзками. Сцена миттєво здригнулася й провалилася в темряву, залишивши по собі лише відчуття крижаного дотику його долоні до її чола. Наступної миті – новий спалах, яскравіший за попередній.

В руках Мар матеріалізувалося Око Рівноваги. Кришталева сфера здавалася нестерпно важкою, наче цілий світ ліг їй на долоні, а білий туман усередині шалено метався, мов дикий птах, що б’ється об прозору стіну своєї клітки. «...якщо хтось почне руйнувати рівновагу... Шар наллється криваво-червоним...» – голос батька став далеким, майже нерозбірливим шепотом.

Тієї ж миті Око Рівноваги  в руках  Мар боляче смикнулося. Сфера видала низький, тривожний гул і почала стрімко наливатись багрянцем. Вібрація ставала дедалі сильнішою, віддаючи в самі кістки.

– Що? – важко видихнула Мар. – Я ж навіть не почала чаклувати…

Знову провал. Сон шарпнувся вперед, викидаючи її посеред ідеальних зелених луків Етеріуму. Небо тут було надто синім, а повітря – надто стерильним. Світ-муляж. Золота клітка. Мар пам’ятала, як зробила вдих, але легені залишилися порожніми.

Раптом Шар у її руках озвався низьким, загрозливим гуркотом. Спокій вибухнув. Зненацька. Немов за помахом чиєїсь невидимої руки. Звук нагадував тріск натягнутого полотна, яке розлітається не витримавши напруги. Гуркіт Шару вмить поглинув усі звуки світу, перетворюючи їх на важку, тиснучу тишу, від якої заклало вуха. Повітря стало густим і гарячим, ніби сам простір навколо почав закипати. Мар заціпеніло дивилася, як прозора поверхня Шару наливається багрянцем, і відчувала, як нестерпний жар обпікає пальці.

– Ні! Припини! – вона судомно ковтнула повітря.

За її спиною коротко й сухо тріснуло, наче лопнула натягнута нитка основи. По блакитному небу змійкою побігла чорна тріщина, ламаючи сонячне світло на гострі скалки. Простір прошив звук роздертого полотна, ніби хтось невидимий розпанахав небо навпіл.

Мар озирнулася: на бездоганному горизонті Етеріуму проступила густа чорна пляма. Вона розповзалася, немов крапля туші у воді, і там, де темрява торкалася неба, картинка починала «линяти». Пейзаж розпливався брудними смугами, наче полотно, на яке пролили концентровану їдку кислоту. Ілюзія танула, вигораючи зсередини й оголюючи під собою щось інше – бурхливе, фіолетово-чорне, живе.

Крізь дірку в реальності, немов через рвану рану, вийшов він. Висока постать у поношеному плащі архіваріуса спочатку скидалася лише на щільніший згусток тієї фіолетово-чорної маси, що вирувала поза межами ілюзії. Здавалося, він не йде, а витікає з самої безодні, приносячи з собою запах озону та присмак металу на язиці.

Його плащ не мав чітких меж – по краях він розсипався на ефірні нитки, які спліталися з розірваним небом Етеріуму, ніби він зшивав собою порожнечу. Це не був монстр, хоча його поява лякала не менше. Від нього віяло таким прадавнім холодом, що Мар відчула себе піщинкою в механізмі величезного, безжального годинника. А погляд, гостріший за скальпель, залишався єдиною незмінною точкою в цьому світі, що стікав фарбами. 

У його довгих, блідих пальцях тремтіла та сама нитка ефіру – корінь усієї цієї фальші. Він повільно тягнув її за собою, намотуючи на кулак. І з кожним рухом бездоганна ілюзія Алеріуса розпускалася, наче старий порохнявий светр. Він діяв холодно й невблаганно, методично випотрошуючи вигадану реальність Верховного мага.

Він не мав бути тут. Це було фізично неможливо – ніхто не міг зламати коди Верховного Мага. Але він стояв тут, і сама його присутність робила світ навколо штучним і мертвим.

– Яке дивовижне неподобство, – голос, сухий, мов шелест старого пергаменту, але водночас глибокий і владний, пролунав надто реально й надто близько. Він розірвав стерильну тишу, проникаючи під саму шкіру. – Твій батько побудував для тебе в'язницю і назвав її світом. Він хоче, щоб ти навчилася жити в ілюзії, Мар.

– Хто ти такий? Що ти тут робиш і як... як ти сюди потрапив? – її голос здригнувся. Мар виставила вперед руку, наче намагаючись відштовхнути саму присутність чужинця. Шар у її долоні вже палав багрянцем, і цей колір тепер здавався їй чиїмось відчайдушним криком про допомогу. – Ти руйнуєш іспит! Ти порушуєш Рівновагу!

– Я руйную брехню, – він зробив крок до неї, ігноруючи магічний тиск. – Дивись на Шар, Мар. Він червоний не тому, що ти зла. Він червоний, бо цей світ – фальшивка. Твій батько сховав у «тканині» цього місця частку твоєї матері, Ліліт, як батарейку для своєї гри. Він використовує її біль, щоб вчити тебе слухняності.

Шар завібрував так сильно, що Мар ледь не впустила його. Крізь червоне світло вона раптом побачила привида – обличчя жінки, що кричала в ефірних тенетах, вплетена в самі підвалини цього штучного раю.