Глава 14

Наставник мимоволі

Слова Селебриса про зраду батька стали останньою краплею. Немов важкі камені, вони тягнули Мар на дно порожнечі. Вона відчула, як світ навколо здригнувся. Підлога під ногами перетворилася на хитку воду. Обсидіанові стіни архіву, що ще виднілися крізь рвану тріщину, раптово попливли й почали плавитися. Розмиваючись, вони втрачали свою монолітну форму, аж поки не перетворилися на білосніжне каміння Зали Ради, що на очах почало вимиватися потоком темної, в’язкої рідини. Вона повільно стікала у небуття, не лишаючи по собі ні сплеску, ні відлуння, немов сама порожнеча жадібно всмоктувала її залишки.

Простір захитався, вивертаючись навиворіт: холодний камінь розчинявся й перетікав у сліпучо-білий мармур. Мар провалювалася в марево, де минуле змішувалося з недавнім. І вона знову бачила багряний Шар, здригалася від власного крику й відчувала на губах гострий, металевий присмак люті, який гірчив на язиці… А потім усе згасло.

Це не було звичайним безпам’ятством. Свідомість Мар не просто вимкнулася – вона розпалася на тисячі дрібних іскор, кожна з яких несла в собі окремий спогад. Їй здалося, що вона падає в океан чорного рідкого шовку, де немає ні верху, ні низу – лише невагомість і тихий дзвін у вухах, схожий на звук розбитого кришталю.

Селебрис зреагував миттєво. Він підхопив дівчину раніше, ніж її коліна торкнулися посипаної склом підлоги. Мар, бліда й безвладна, здалася йому майже невагомою – наче складалася не з плоті, а з ефірного пилу. Селебрис міцно притиснув її до себе, відчуваючи крізь тонку тканину сукні слабке, проте вперте биття серця.

Цей ритм приніс коротке, хворобливе полегшення – вона жива. Але крижаний обруч тривоги так і не послабився.

Він на мить завмер, вдивляючись у бліде, мов алебастр, обличчя Мар з таким відчаєм, ніби намагався прочитати її долю по нерухомих повіках. Досі непохитна зосередженість Селебриса дала тріщину: погляд, що незмінно нагадував чисту сталь, тепер гарячково метався рисами Мар, шукаючи ознак притомності.

Він відчайдушно ловив бодай найменший порух її вій. А в глибині його розширених зіниць, де завжди світився холодний розрахунок, цієї миті застиг німий, пекучий острах. Селебрис шукав у цій раптовій нерухомості відповідь, яку не могла дати жодна магія світу, і це безсилля відлунювало ледь помітним тремтінням закляклих пальців.

Його рука, що стискала плече Мар, ледь помітно здригнулася, а на блідому чолі залягла глибока зморшка. Губи міцно стиснулися – так, ніби він стримував слова, які не мав права вимовити вголос.

Селебрис стрімко рушив углиб розтрощеної лабораторії. Під його важкими чоботами захрустіли уламки розбитих колб. І в цю мить за спиною пролунав потойбічний гуркіт – наче саме небо  розкололося над головою.

Він різко озирнувся. Тріщина, крізь яку вони щойно спілкувалися зі спогадами, почала зсуватися. Вона не просто закривалася – краї зшивалися невидимою голкою, немовби хтось могутній зсередини, з нутра марення, затягував її назад, поглинаючи залишки потойбічного світла.

«Тепер вона твоя, Селебрисе...»

Голос пролунав не у вухах – просто в центрі свідомості. Жіночий шепіт: м’який, оксамитовий, але з металевим надломом сили. Ліліт. Селебрис завмер, відчувши, як холодок пробіг уздовж хребта: повітря навколо стало густим і хижим.

«Твоя роль змінилася, архіваріусе. Ти більше не той, хто лише приносить звістку. Ти – той, хто має зберегти вогонь. Будь її тінню. Її наставником. Опікуйся моєю донькою в її фізичному житті так, як я опікуюся її душею в Ефірі…»

Голос урвався так само раптово, як і з’явився, залишивши у повітрі ледь вловимий аромат нічних квітів та озону. Селебрис глибоко вдихнув. Його риси, зазвичай маска іронії й гостроти, на мить стали беззахисними. Він поглянув на бліде обличчя Мар і ледь відчутно кивнув, даючи обіцянку не голосу, а собі.

Тепер його шлях був нерозривно пов’язаний з нею.

Селебрис метнув швидкий погляд лабораторією, відчайдушно шукаючи куточок, де непритомна Мар могла б повернутися до тями. Серед хаосу розтрощеної лабораторії, між перекинутим репорт-казаном та скалками колб він помітив пошарпаний старий диван, який самотньо стояв у кутку – раритет минулих століть, що дивом уцілів під час вибуху. 

Селебрис ще не встиг клацнути пальцями, як м’яка подушка на очах виткалася просто з повітря. Він ледь помітно всміхнувся кутиком губ.

– Я знаю, що це ти, – прошепотів він у порожнечу. – Не хвилюйся так. Я впораюся, Ліліт.

Селебрис обережно вклав Мар на імпровізоване ложе, делікатно опустивши голову на м’яку невагому подушку, й поправив пасмо чорного, немов ніч, волосся, що прилипло до її вологого чола.

Вона була бездиханною та надто блідою, надто нерухомою – наче мармурова статуя. Тривога стискала серце Селебриса дедалі сильніше.

Раптом з темного кутка, немов керований невидимою рукою, прямо до його пальців вилетів витончений флакон з темно-синього скла. Він не просто впав – він матеріалізувався в повітрі, оточений слабким золотавим сяйвом. На стінках скла переливалися руни сну та відновлення.

Селебрис відкупорив флакон – залою поплив м’який аромат солодкого терну та гіркого мигдалю. Він підніс його до носа Мар. Дівчина ледь помітно здригнулася. Її вії затріпотіли, і вона на мить розплющила очі. Смарагдовий погляд був затуманений, але впізнав його відразу – у цьому погляді не було страху, лише тиха, майже дитяча довіра. Мар ледь усміхнулася.