Глава 12

Ціна мовчання

Ліліт рвучко крокувала коридором, і кожен удар її підборів об мармур відлунював вироком. Усередині неї випалювала порожнечу одна-єдина думка: «Якщо я не змогла переконати власного чоловіка, коли йдеться про безпеку нашої доньки, то як я переконаю Раду?» Саме цю фразу Мар прочитала не очима – нервовим тремтінням під шкірою, болісним знанням, що не має джерела. Так Тріщина говорила мовою пам’яті.

Мар дивилася в темне мерехтіння ефіру – і слова, яких ніхто ніколи не вимовляв уголос, самі складалися в сенс.

Ліліт знала правила. Бачення майбутнього – не доказ, а лише «суб’єктивне викривлення ефірного поля». 

Якщо вона висуне звинувачення проти Ауріель Крон без твердих фактів, її чекає не просто вигнання з Ради, а стирання ініціації – магічна кастрація, яка залишає по собі лише порожню оболонку. Але Ліліт уже не боялася за себе. Страх згорів раніше. Вона боялася не встигнути. «Якщо істина не спрацює, я проведу ритуал. Навіть якщо це стане моїм останнім актом волі».

Мар відчула це знання, мов холод уздовж хребта. Вона зрозуміла суть: її мати свідомо йшла туди, де кінець – реальний варіант.

У Тріщині ці слова не звучали як спогад. Вони прийшли як відлуння вибору Ліліт – глухе й невідворотне. І Мар усвідомила: це було не пророцтво. Це була обіцянка, залишена в самому тілі світу.

Ліліт крокувала далі, дозволяючи тиші супроводжувати її, наче німому свідку, що єдиний знав справжню ціну її вибору. Тут навіть повітря було іншим – густішим, насиченим давньою магією, яка осідала на шкірі холодним серпанком. Стіни, викладені чорним каменем з прожилками світла, ледь помітно пульсували, реагуючи на її присутність. Коридор впізнавав її. Пам’ятав.

Ліліт зупинилася.

Перед нею височіли Двері Зали Ради – не просто вхід, а межа. Дві стулки з цілісного ефірного сплаву, темні, мов застигла ніч, були вкриті тонким рельєфом печатей і символів, що змінювалися залежно від того, хто на них дивився. Для слабших магів вони здавалися глухими й важкими, непорушними, як вирок. Для Ліліт – слухняними.

Вона не торкнулася їх, а лише зосереджено коротко глянула, немовби доторкнувшись ледь відчутним імпульсом волі. Магія зреагувала миттєво: печаті спалахнули приглушеним сріблом, і двері безшумно розійшлися в сторони, ніби вклоняючись. Жодного скрипу, жодного тертя – лише м’яке розсікання повітря, як розкриття завіси між світами.

Зала Ради розчинилася перед нею.

Вона була круглою, глибокою, мов кратер, і значно більшою зсередини, ніж дозволяла уява зовні. Підлога – з білого каменю з вкрапленнями кристалів – віддзеркалювала світло так, наче під ногами лежало спокійне озеро. Стеля губилася у височині, де повільно оберталося магічне склепіння — карта потоків сили, зірок і часу.

Члени Ради вже сиділи на своїх місцях – півколом, кожен на підвищенні з власним сигілем влади. Виглядали, як стародавні, відсторонені, небезпечно спокійні Архонти. Дехто дивився на неї прямо, не приховуючи цікавості чи холодної оцінки. Інші – удавали байдужість, але їхні аури видавали напруження. В центрі, над порожнім простором, зависав Кристал Рівноваги, повільно пульсуючи, ніби серце самої Зали.

Коли Ліліт ступила всередину, світло здригнулося. Ледь помітно – але достатньо, щоб Рада це відчула. Вона не схилила голови. Зала прийняла її – не як прохачку, а як рівну.

Ліліт ковзнула поглядом по рядах членів Ради, на мить затримавшись на третьому. Селебрис сидів там – з печаткою Архіваріуса на мантії, нерухомий і зосереджений, з пером у руках, як і належало хронікерові Вищого кола. Для решти це був лише формальний обмін увагою між магинею та хранителем літописів.

Але Мар, дивлячись крізь зсув часу, бачила значно більше. У глибині зіниць Ліліт спалахнув сталевий блиск – виклик гравця, який щойно пішов ва-банк. Без тіні сумніву.

Очі Селебриса на мить звузилися, пальці ледь помітно стиснули держак пера – єдиний жест, що видав його тривогу. Жест, зрозумілий лише Ліліт. І тепер – прочитаний Мар.

Селебрис миттєво зчитав зміну в полі Ліліт і відчув, як між ними натягнулася тонка нитка спільної волі. Ліліт прийняла рішення. І він безмовно став її єдиним союзником у цій залі — готовим вступити в гру за її першим сигналом.

Ті самі троє – Ауріель Крон, Вейнар Талорн, Саргон Войд – сиділи серед інших магів. Вони не виділялися. Їхні голоси не були гучнішими, жести – різкішими. Але магія навколо них поводилася інакше: вона слухала. Вона завмирала в очікуванні їхнього слова, як дресирована істота.

– Вони не захоплювали владу силою, – почула Мар голос Селебриса поруч. Він спостерігав за молодшим собою, що сидів у третьому ряду Ради. – Вони її переконали.

Мар бачила те, чого не бачили інші маги тоді: потоки магії в залі повільно змінювали напрямок, а дрібні рішення складалися у велику схему. Рівновага більше не була балансом – вона ставала павутинням, у центрі якого сиділа Тріада.

В останню секунду до зали зайшов Алеріус. Він увійшов тихо, професорським кроком, і зайняв своє місце Декана. Залою прокотилося ледь чутне перешіптування – Декан Рівноваги ніколи не з’являвся так на самій межі. Його погляд на мить зустрівся з поглядом Ліліт. Він був холодний. Попереджувальний. «Не роби цього», – читалося в очах Алеріуса так чітко, ніби він викрикнув це на весь голос.