Глава 11

Дуель тіні та геометрії

Третій шар напружено вібрував.

Не світлом – голодом. Не магією – волею. Не формою. Не суттю. Не подихом… Лише первісною хижою силою. Він тягнув Мар углиб, як течія, що не питає, чи вмієш ти плисти. Темна частина Ліліт, розчинена в Ефірі, не штовхала й не наказувала – вона просто відкривала двері, які колись уже були відчинені, але не для Мар.

Архів зник. Вони побачили інше місце. Залу. Круглу. Високу. Зі стелею, якої не було видно. У центрі – Символ Рівноваги, спотворений, ніби його перекроїли під іншу логіку. І три постаті.

Їхніх облич Мар не бачила – лише силуети, сплетені з магії. Але імена прошили простір, мов тріщини: Ауріель Крон, Вейнар Талорн, Саргон Войд.

– Ні… – видихнув Селебрис.

Постаті торкалися структури світу не як маги – як архітектори. Вони змінювали потоки, перенаправляли енергію, закручували її під себе. Рівновага не руйнувалася – її перекроювали.

– Це серце Академії, – сказав він глухо. – І її найбільша таємниця.

Мар відчула, як у грудях відповів Кристал. Темно. Глибоко. Чекаючи.

– Це не спогад, – сказала вона. – Це… тепер.

Тріщина здригнулася. Світло свічок у залі затремтіло. Видіння пульсувало, вимагаючи продовження.

– Зсув ще не закінчився, – прошепотів Селебрис. – І якщо він піде далі…

Він не договорив.

Мар дивилася в третій шар — і знала: те, що показала їй темна частина Ліліт, було лише початком.

Зала змінилася. Вона не зникла – вона розшарувалася.

Мар побачила ту саму круглу залу, але тепер не як простір, а як подію, що триває роками. Стеля розчинилася, перетворившись на нескінченний купол із переплетених формул і знаків. Символ Рівноваги в центрі пульсував, змінюючи пропорції – його не зламали, його навчили іншого значення.

Три постаті стали чіткішими.

Вони більше не були лише силуетами.

– Вони тут давно… – прошепотіла Мар. – Це не щось нове.

– Ні, – відповів Селебрис. Його голос був важкий, наче кожне слово проходило крізь опір. – Це почалося задовго до твоєї посвяти. Ще до…

Він замовк.

І третій шар підхопив цю паузу, розгорнувши інше видіння.

Академія – але не така, якою Мар її пам’ятала. Жива. Гучна. Переповнена голосами, сміхом і поспіхом кроків. Студенти ковзали коридорами, не здогадуючись, що кожен їхній крок уже врахований, кожен рух давно вписаний у чиюсь холодну логіку й плани.

Крізь зсув третього шару Мар бачила те, що лишалося поза людським сприйняттям. Простір був не архітектурою, а системою спостереження. Кам’яні стіни, стеля й підлога зливалися в одне – гігантське розплющене око. Воно не кліпало. Воно дивилося звідусіль: з тіней під склепінням, з холодних відблисків на мармурі, з самої товщі повітря.

Світло фіксувало траєкторії руху, тіні – поведінкові відхилення, віддзеркалення – мікрореакції тіл.

Це був не нагляд заради безпеки. То був хижий контроль – холодний, точний, безжальний. Погляд прошивав студентів наскрізь, зводячи їхні життя до прозорих схем і формул. Відчуття було настільки тілесним, що Мар здавалося: невидиме око залишає на її шкірі крижаний слід – повільний і невідворотний.

Ліліт ішла крізь цей рух і контроль, мов крізь воду. Магія навколо неї відступала з повагою – не тому, що боялася, а тому, що впізнавала. Світ розступався, визнаючи ту, хто бачить глибше за поверхню.

Мар завмерла.

Вона побачила матір такою, якою ніколи її не пам’ятала: не усміхнену, не м’яку – зосереджену, зібрану до межі, з тінню думки, що не давала дихати вільно. Її кроки були швидкі, але в них не було метушні – лише рішення, що вже визріло.

– Вона вже знала, — прошепотіла Мар.

– Вона побачила, – тихо відповів Селебрис. – Не одразу. Але достатньо рано, щоб зрозуміти ціну мовчання.

Ліліт зупинилася перед важкими дверима з темного дерева. На рівні очей м’яко пульсувала табличка: «Декан факультету Рівноваги та структурної магії – Алеріус Кальдеріон». Знак допуску – складне магічне плетиво – спалахнув під її поглядом. Мар впізнала цей візерунок інстинктивно: так виглядала сама суть Рівноваги.

Двері відчинилися безмовно, але Ліліт увійшла так, ніби розітнула простір навпіл. Вона не йшла – вона наступала, стрімка й владна, наче фурія, що принесла з собою запах озону та передчуття шторму. Її кроки не мали сумнівів, а кожен рух дихав тією небезпечною переконливістю, яка змушувала навіть кабінетну тишу здригнутися.

Алеріус Кальдеріон сидів за масивним столом, схилившись над розгорнутою складною магічною схемою, що мерехтіла в напівтемряві, наче сузір'я, замкнене в дереві.

Над поверхнею столу зависала об’ємна конструкція з тонких світлових ліній – модель Шару, яка повільно оберталася, реагуючи на його дотик. Декан коригував вузли, обережно, майже ніжно, ніби працював не з магією, а з живою істотою.

Він підвів голову не одразу – спершу завмер, на мить затримавши пальці на сяючому вузлі моделі, наче фіксуючи останню вцілілу точку опору. Коли ж він нарешті глянув на Ліліт, і їхні погляди зустрілися, Мар відчула, як між ними промайнула іскра напруги, старої й невисловленої.