Глава 10

Резонанс Третього Шару

Світ тріснув. Але замість того, щоб повернутися до реальності, наклався новий, третій шар – чужий, ні Мар, ні Селебриса, а щось проміжне та химерне. 

Крізь прозорість тріщини перед Мар постала Академія – інша, потаємна, прихована від очей звичайних студентів. Вона бачила підземний коридор. Кам’яні стіни переливалися холодним синім світлом свічок, які горіли без диму. Крихкі руни тремтіли на камені, наче живі, реагуючи на присутність когось іншого. Магія, немов непокірна ріка, текла крізь усі стіни, перенасичуючи повітря. Кожен звук, який лунав там, – відгукувався, резонуючи зі стінами, що пам’ятали більше, ніж хотіли показати.

Селебрис ішов коридором, і Мар бачила, як його тінь сковзала по каменю. Кроки Селебриса були легкі та впевнені, і водночас обережні, ніби він знав, що кожна дія там залишить слід у магії примарних спогадів.

Мар розгублено озирнулася. Селебрис стояв поруч відчутно реальний, напружений, мов натягнута струна. Плечі злегка стиснуті, обличчя суворе, а погляд, хоч і спрямований на тріщину в просторі перед ними, не відривався від неї. Він здався їй одночасно живим і водночас поза часом – магія вибуху ще тримала його в напрузі, а хвиля Ефірного зсуву пронизувала простір, змушуючи світ довкола тремтіти. Реальність навколо них не зникла – лабораторія все ще була тут: обвуглені кола ритуалу, розтрощені столи, запах перегорілої магії. 

– Селебрисе, що це? Я не розумію... Ми де? – прошепотіла Мар, не відриваючи погляду від синього світла, яке пульсувало за невидимою межею.

– Мар… – його голос тремтів, але тихо, майже для себе. – Це не просто тріщина. Це резонанс. Третій шар. Ти бачиш його так, як маєш. Я бачу його так, як знаю.

– Я відчуваю, ніби це щось живе, але не тут... – прошепотіла Мар, намагаючись осмислити слова Селебриса.

– Подивися сюди уважніше, – сказав він тихо, майже не ворухнувши губами, ніби боявся, що слова зруйнують крихку межу між світами. Його рука ковзнула в повітрі, і тріщина відгукнулася тремтінням. – Ми щойно звідти. Я показав тобі те, що мусив. Але… – Селебрис на мить замовк, його погляд раптово став далеким, ніби він слухав не Мар, а саму тканину магії. – Схоже, Ефір вирішив не зупинятися. Він відкриває тобі більше, ніж я дозволив би.

Мар зрозуміла, що вони одночасно дивляться на одну й ту ж сцену, але сприймають її по-різному.

Його голос знизився ще на півтону.

– Твою силу. Її коріння. Те, що було заховане під родовими печатями. Те, що ти бачиш, небезпечне. І не лише для тебе...

Мар кивнула. Вона бачила не тільки минуле, а й потік їхніх сил, який уже торкнувся один одного у лабораторії. Зсув зробив їхній зв’язок реальним і водночас руйнівним. І тепер, у цьому третьому шарі, обидва відчували, що назад дороги немає.

Селебрис не договорив. Не мусив. Останні слова зависли між ними, невимовлені, але важкі, як тінь.
Чи це справді Ефір… чи вона.

Мар не поставила запитання. Вона лише повільно підняла погляд – і вперше за весь час зустріла очі Селебриса не як противника, а як того, хто знає більше, ніж має право знати. В її погляді було здивування, обережність і щось гостріше – інтуїтивне прийняття істини, до якої ще зарано торкатися словами.

Селебрис не витримав цього погляду. З грудей вирвалося ледь чутне зітхання – несвідоме, зрадливе. У ньому було не каяття і не страх. Радше втома того, хто занадто довго тримає рівновагу між тим, що мусить бути прихованим, і тим, що вже прокидається.

Тріщина між світами відгукнулася тихим, але глибоким пульсом – ніби сам морок по той бік прислухався до їхньої тиші. Він не наважувався втрутитися, але й не заперечував побаченого. Це була мовчазна, зловісна згода, яка линула з темряви. Або вирок, відкладений на мить.

Та раптом простір між ними й тріщиною різко поглибився – став важким і густим, ніби повітря перетворилося на чорну воду, крізь яку неможливо дихати, але ще можна дивитися. Селебрис стояв нерухомо. Він не намагався зупинити потік – це було поза його владою.

Магія, яка розгорталася в тріщині, не належала їм. Вона несла знайомий присмак темряви – той самий, який колись був частиною її матері. Жива, вперта, незавершена. 

На вимогу Мар раніше Селебрис відкрив їй лише один проблиск правди – запечатаної за сімома печатями магічної тиші, підвладної самому Ефіру: невдалий ритуал, відчайдушну спробу Ліліт вирвати доньку з його обіймів. Вона не усвідомлювала до кінця, що ціна порятунку може виявитися гіршою за саму пастку. Те, що Ліліт запустила тоді, не передбачало ані наслідків, ані плати – лише сліпу, вперту надію.

Але тепер магія не зупинялася.

Вона тягнула Мар глибше – крізь нашарування пам’яті, крізь роки, крізь чужі рішення й замовчування. І Селебрис відчував це так само гостро, як і Мар. Його присутність поруч була напруженою і стриманою – не тому, що він хотів продовження, а тому, що якби мав вибір, показав би їй усе одразу. Без прикрас. Без милосердя. Бо правда, навіть болюча, була єдиним, що могло втримати її від повторення того самого кола.

Селебрис не міг протистояти цій темній енергії – частині незавершеної спадщини Ліліт. І здавалося, він свідомо дозволив їй розгортатися не з покори, а з розуміння: істина, яку словами вже було неможливо передати, мала дійти до Мар без посередників, такою, якою вона була задумана з самого початку.