Глава 9

Зчеплення Пам'яті

Її пам’ять раптом сама підсунула іншу сцену – зовсім давню. Перший день в Академії. Коридори повні світла та шуму. Мар – геть юна, ще з підкреслено рівними косами й розширеними від хвилювання очима, невпевнена, тримає список аудиторій і намагається не загубитися. І саме в цю мить він увійшов у її пам’ять. Ненавмисно. Його тінь, що тягнулася зі згаслого ритуалу, випадково наступила на іншу нитку магічного ткацтва.

Спогад – прозорий і болюче чіткий. Радісний гамір першого дня, юнацькі амбіції – усе це тепер було пронизане гірким передчуттям того, що вона вже знала.

Осіннє повітря того дня було гострим, мов натягнутий лезом струмінь енергії, який пропалював легені. Студенти снували довкола, рухаючись різними потоками, як струмки сили. Молоді, налякані, самовпевнені, з різними кольорами мантій, що показували факультети й рівні допуску.

І серед них – постаті наставників. Високі, впевнені, кожен з владним поглядом, який міг зважити й оцінити душу першокурсника за мить. Над головами тихо шурхотіли фамільярні птахи. Десь у далечині лунав гул практичних занять – глухий, вибуховий, немов серцебиття Академії.

І саме серед цього контрольованого хаосу вона побачила його.

Селебрис ішов поміж викладачів, але виглядав зовсім інакше, ніж тепер. Молодший – так. Але сила навколо нього вже тоді пульсувала, ніби він тримав у собі занадто багато, щоб приховати. Його мантія темніла насиченим відтінком, майже чорним, з ледве помітним срібним швом – ознакою майстра, що не просто викладає, а має допуск до найзакритіших ритуалів.

І саме його присутність змінювала повітря. Здавалося, само світло ставало гострішим, підкреслюючи кожен рубець подряпини на стінах, а тіні ставали глибшими.

Коли він проходив повз, інші викладачі обмінювалися поглядами. Деякі – настороженими. Деякі – захопленими. Але ніхто не говорив уголос – напружена тиша.

Мар стояла серед натовпу першокурсників, стискаючи ремінь шкіряного наплічника. Вона боялася, що впадуть книги. Не просто книги: у наплічнику лежали два рідкісні, старі томи – її єдиний спадок від матері.

Перший, обтягнутий потрісканою шкірою, був «Трактат про Структуру Незримого Ефіру» – книга заклять, повна складних, пожовклих рун, які вона ще не вміла читати. Другий, з вицвілим оксамитом, був «Хроніки Забутих Родів» – таємний реєстр ліній крові, що зникли. З цими книгами Мар не розлучалася. Вони були її якорем і пропуском у світ, про який вона мріяла, але водночас тягарем, який вона боялася втратити.

Мар боялася, що хтось почне глузувати. Що хтось викриє її невмілість. Що вона зробить щось недоречне.

Але коли Селебрис з’явився, усі страхи ніби розчинилися у прозорій напрузі. Він ішов рівно. Наче лезо. Наче рішення, яке завжди знає, куди спрямоване.

Він пройшов повз, не зупиняючись, але його погляд – короткий, ніби ненароком, але надто пильний для пересічного спостереження – ковзнув по ній, наче щось упізнав. Мар тоді не надала цьому значення. Хоча серце… підскочило. Ледь помітно. Ледь відчутно.

Тепер, переглядаючи цю пам’ять перезагостреним від видіння чуттям, вона раптом відчула: той погляд… був не випадковістю. Немов Селебрис перевіряв її. Ніби знав, ким вона є. Ніби знав, чия вона донька.

Мар завмерла. Усвідомлення торкнулося її тонкою голкою: чи то був лише перший погляд Наставника? Чи перша тріщина у давно прихованій правді?

Її подих урвався, коли простір пам’яті тремтів на межі – наче ось-ось розкриє щось більше. Але поки що – тільки натяк. Тільки тінь. Та саме з цієї тіні починалася її правда.

Потік пам’яті, схоплений чужим дотиком, рвонув ще глибше. Мар бачила себе – ту, юну, трохи налякану, з наплічником за плечима. Бачила його – відстороненого, як завжди, але тепер крізь тріщину у власному спогаді вловлювала знервованість, приховану під шаром бездоганного холоду.

Його щелепа тоді ледь напружилася. Тільки на мить. Наче він упізнав у ній щось, що не хотів упізнати.

В її пам’яті такого не було. Але в його – було.

Їхні спогади зчепилися, як шестерні.

– Це… не те, що я хотів тобі показати, – голос Селебриса залунав надломлено, ніби крізь воду, крізь два часові пласти одразу.

Але Мар уже не могла відірватися від видіння.

Бо усвідомила головне:

Він бачив її. Значно раніше, ніж вона думала. І набагато ближче до таємниці її минулого, ніж міг би мати право…

Мар відчула, як її свідомість провалилась крізь уламок пам'яті, схопивши іншу нитку.

Тепер вона бачила інший відбиток минулого.

Коридор, залитий ранковим сяйвом. Сотні голосів. Запах чорнила, нових манускриптів, перших лекцій.

Розглядаючи список аудиторій, вона намагалася зрозуміти, де шукати кабінет Основ Руноплетіння. Коридор був надто галасливим, студенти метушилися, і вона вже відчувала, що спізнюється.

Кроки позаду змусили її здригнутися.

– Ви з першого курсу? – тихий, рівний голос злегка прорізав шум.

Вона обернулася – і побачила Селебриса. Близько. Набагато ближче, ніж очікувала.