Глава 8

Ненавмисний Дотик

Мар відчула, як Селебрис на мить затримав подих. Його пальці ледь здригнулися, доторкнувшись до межі, яка не мала форми, але мала звучання. Невидима стінка часу тремтіла під його шкірою, немов виплетена з застиглого сяйва. Вона відгукнулася тонким, прозорим відлунням – тим самим крихким дзвоном, що народжується, коли торкнутися краю кришталевої чаші в темряві.

І цього вистачило. Потік видінь, досі керований його волею, раптом пішов урозріз з наміром. Наче хтось зсередини перегорнув сторінку не в тому напрямку.

Світ перед очима Мар розколовся.

Спершу – яскравий спалах, голос її матері, зламаний кров’ю й останнім зусиллям. Вона побачила край плаща Селебриса, його крик, який ніхто не чув, і ту мить, коли він торкнувся її – надто ніжно для холодного мага, надто відчайдушно для того, хто мав би зберігати дистанцію.

Селебрис різко прибрав руку, але було запізно. Образ не обірвався – він провалився.

Крізь сяйво пам’яті полетіли інші картини, змішуючись з її власними, немов хтось зім’яв час і виплеснув його на них обох.

Пам’ять Селебриса здригнулася – видіння ритуалу ще тремтіло в повітрі, наче тріщина була не в просторі, а в самій його душі. Мар відчула, як щось змінюється у струмі магії між ними: зв’язок, що щойно відкрився, не встиг закритися. Їхні сили, збурені від побаченого, залишалися переплетеними тонкими нитками світла й тіні.

– Достатньо… – Селебрис відвів погляд, намагаючись розірвати спогад.  Але магія слухала не його.

Світ минулого струсонувся, розсипався, мов кришталь під тонким тягарем істини. Ліс, тіні, постать її матері – і все це раптом обірвалося, зникло, втягнулося у темряву, наче хтось різко закрив сторінку, яку Мар не мала читати.

Видіння раптово розірвалося. Мар різко вдихнула, немов вихоплена зі сну та відступила, задихаючись.

Селебрис стояв поруч – блідий, мов тінь, темний, мов сама ніч. Погляд загострився, ніби він оцінював її стан. Але в його очах було більше, ніж професійна тривога. Було те саме тіньове тепло. І гіркий спогад.

Він не намагався торкнутися її, але кожен мускул видавав, що хоче.

– Тепер ти знаєш, – сказав він тихо, без урочистості. – Тепер ти бачила. Бачила те, що я ніколи не зміг би пояснити словами.  Знаєш те, що я носив один.

Його голос злегка осів, мовби щось у ньому дало тріщину.

– Я не хотів… показувати тобі все. – Він затримав подих. — Деякі речі не мають свідків.

Вона підняла на нього погляд.

– Ти… був із нею?
– Так.
– І ти винен у її смерті?
Настала пауза – довга, як вічність, що стала ножем.

– Так, – прошепотів він. – Але не так, як ти думаєш.

Мар відчула, як щось у ній тріскає. Не ненависть. Не страх. Сама правда.

Правда, яка змінює все.

Вона усвідомила, що він не просто приховував минуле – він оберігав себе. І її.

– Чому ти мовчав? – прошепотіла Мар. – Чому ти не сказав мені раніше?
Селебрис повільно відвернувся, ніби шукав відповідь серед тіней.

– Бо тоді, Мар, твоя сила спала. Твоє серце було неготове, а сила була ще закритою. Бо твій батько… – він обірвав себе. – Бо я не мав права наближатися до тебе.
– А тепер?
– Тепер… – Селебрис закрив очі. – Тепер усе надто пізно, щоб брехати.

Ці слова різонули Мар сильніше, ніж саме видіння. Світ її бачення розсипався на уламки світла й тіні, і Мар відчула, як її свідомість ніби провалюється крізь простір. Ліс зник, темрява сховала крик матері – і пронизливий, чистий холод обпалив легені. І тіні ніби затамували подих. Між ними зависло щось нове – не ненависть, не довіра, але прірва, яку вони мали пройти разом. Бо правда – лише перша тріщина.  Далі їх чекало набагато більше.

Повітря стало їдким, твердішим – і перед очима Мар з’явився інший простір. Не той, що був у видінні, не той, де гинула її мати.

Це був простір її власної пам’яті. Відчуття, наче хтось перевів подих за неї, ненадовго втримало її у легкому запамороченні. Мар кліпнула. Видіння здригнулося – і замість того, щоб згаснути, стрімко провалилося вниз, наче схопило іншу нитку пам’яті. Не його. Її. І все навколо набуло знайомих, майже болісно чітких обрисів. 

Вона різко вдихнула – висмикнутись не встигла, бо картина вже перекручувалась, як тканина, у яку занадто глибоко встромили голку.

Мар зробила крок назад, але підлоги вже не існувало. Світ злився, розпався – і постала Академія. Не в реальності. У її спогаді. У тій частині пам’яті, яка була захована десь далеко й не мала зараз підніматися.

Академія Астраліс. Могутній бастіон магічного знання, вирізаний з темно-сірого каменю, що завжди здавався живим. Високі шпилі здіймалися вгору, розтинаючи небо, ніби намагаючись дотягнутися своїми різьбленими кам’яними пальцями до хмар.

Повітря тут завжди мало власний присмак – трохи озону, трохи старої мудрості й ледь вловимої напруги, яку випромінювали захисні контури. Кожна арка була прикрашена рунами, що мерехтіли, реагуючи на рівень сили студентів. Мар тоді відчувала, як вони ковзають по ній, досліджують, оцінюють. Вона стояла перед високими арковими воротами Академії. Тоді – вперше. Коли ще нічого не знала.  Ні про себе. Ні про нього.