Глава 7

Ніч, коли згасло світло

Розлом пульсував, наче зранене серце світу, викидаючи хвилі густої темряви, яка шипіла в повітрі, немов жива. Тріщина розширилася, і Мар відчула холодне поколювання в грудях. Перед нею відкрилася сцена, що належала минулому – світу, якого вона ніколи не бачила. Мар застигла. 

І саме в ту мить сталося те, що розірвало завісу її свідомості. У глибині душі час перевернувся догори дриґом. Пелена спала – і правда про загибель матері вдарила в неї всією вагою Ефіру. Болісно. Ясно. Наче магічний уламок матері насильно впорснув у неї той роковий фінал, і Мар сама на мить стала свідком фатальної ночі, навіки запечатаної в чужій магії.

Свідомість пронизав спогад. Незнайомий. Точніший за власний. Материн.

Висока кімната, стіни якої переливалися золотистим сяйвом, дихала теплом стародавньої магії. Повітря пахло ладаном, запаленими рунами та старими пергаментами. Посеред кола, вибитого зі срібла, стояла вона – жінка з темним волоссям і тихою рішучістю в очах. Магиня, що наважилася на ритуал, який мав зламати невблаганну вісь долі, але вона не могла передбачити його ціну.

В її руках світився Кристал-осердя – той самий Магічний Кристал, що зараз лагідно зігрівав Мар, захований під плащем у потайній кишені. Він випромінював м’яке, приглушене світло, тепле, мов подих живої істоти.

Золотаве світло свічок спалахнуло сильніше, відкинувши довгі тіні по стінах. Мар відчула легкий аромат ладану змішаний з озоном, а Кристал у потайній кишені став прохолоднішим, немовби пам’ять у ньому ворухнулася.

Вона кліпнула – і повітря по той бік видіння ледь здригнулося. 

Пролунали тверді, розмірені кроки. І ось з’явився він. Надзвичайно впевнений у собі, молодий, але вже небезпечно талановитий. Його погляд був прямим зіткненням магічних сутностей між ним та Ліліт – викликом, оповитим захопленням, і ще чимось, що Мар не могла прочитати крізь часовий поріг.

З глибини його очей пломенів відблиск сили та зацікавленості. Очі були золоті, гострі, уважні, мов погляд хижака, який здатен і захистити, і знищити одночасно. Селебрис. Тоді ще не вигнанець. Тоді – довірена особа її мами.

Вони зустрілися руками над Кристалом, і простір навколо затремтів від сплетіння світла та тіні. Їхні магії зливалися природно, майже ніжно – як дихання двох істот, що давно знайшли одна одну в хаосі світу.

– Ти готовий? – тихий голос жінки був водночас строгим і теплим.

– Завжди, коли це ти, – усміхнувся він і легенько торкнувся пасма її волосся, що вибилося з зачіски.

Вона засміялася – дзвінко з теплою мелодійною ноткою. Не як Викладачка. Не як Магиня. Як Жінка. Їхні погляди говорили більше, ніж слова: розуміння, довіра, притягання, що не знало обмежень.

Їхня близькість була не просто таємницею, а долею, витканою наперекір світу. Мар вперше відчула цю приховану істину – те, що тоді було запечатане від сторонніх за сімома печатями.

Те, що не належало їй, але торкнулося її свідомості тінню гарячого передчуття. Інтуїція, гостра й містична, мов подих забороненої магії, кольнула її серце.

І саме тоді картина… змінилася. Не раптово, а ніби хтось м’яко, але рішуче відвів її погляд.

Пальці, які щойно торкалися пасма темного волосся… Погляд, у якому було занадто багато, щоб Мар могла витримати… Тепло, що ставало майже нестерпним – усе це раптом розсипалося, як відбиття у річці, порушене невидимою хвилею.

Мар на мить прикрила повіки. Коли вона знову відкрила очі, світ перед нею розсунувся, мов важка завіса, і кімната зникла.

Серед шепоту віковічних, кремезних дерев, де тіні танцюють на мохистій землі, повільно розвіювалася густа тьма – і постала ніч.
Запах хвої став глибшим.  Повітря наповнилося озоном і вогкістю.

Ліс ожив, і минуле немовби просочилося крізь гілля, вдаривши, як раптовий гострий укол у саме серце. 

Мар опинилася в центрі чужого бачення, яке Селебрис вирвав із забуття заради її правди.  Ліс. тиша. Холодна роса блищала на листі.

Жінка стояла посеред кола рун. Її довге, майже чорне волосся спадало до землі, а очі, чистий бурштин, не відбивали жодної тіні сумніву чи страху. Темний плащ, немов витканий з тіней, обтікав її тіло, підкреслюючи досконалу, непохитну поставу – вона стала епіцентром катастрофи, що ще не трапилася. Ледь помітне сяйво, яке оточувало рунічні кола, підтверджувало: тут зібралася верховна, нестримна сила. Вона була озброєна лише своєю волею, а руки, готові піднятися для найважчого закляття, випромінювали холодну, кристалічну енергію.

Мар впізнала її не одразу. Для сторонніх Ліліт Ереба Флейм завжди видавалася незбагненною, холодною Магинею, чиє обличчя здавалося було створене з мармуру й тіней. І навіть Селебрис, який звик до її неприступної та неконтрольованої натури, зазвичай бачив її такою рідко, а Мар – ніколи. Перед нею стояла жінка, очищена від будь-якого тепла, мов виточена з крижаної волі, що нуртувала в повітрі невидимими іскрами.

Мар моргнула – і їй здалося, що постать матері змінилася, заглибившись у власну силу. Наче по центру рунічного кола була не жінка, а сама ніч, здатна промовляти. Це був той образ Магині, який Ліліт відкривала світові: відсторонений, невловимий, величний. Образ, про який Мар досі чула лише у легендах та уривках чужих страхів.