Глава 5

 Перша дуель

Повітря між ними ще не встигло осісти, коли з-під тріснутої колони вирвався шлейф тіней – різкий, як вигризений шмат реальності. Селебрис змахнув рукою, і тіні миттєво згорнулися до його зап’ястка, виблискуючи лезовим холодом.

Мар помітила, як різко напружилася жила на його скроні: йому довелося докласти надто багато зусиль. Деякі з тіней, немов норовливі змії, вже вислизали й збиралися у невеликий вихор на його плечі. Тіні не хотіли слухатися.

І не лише тіні: Ефір, що розпався на некеровані потоки й змішався з сіро-зеленим димом і парою, не бажав повертатися в Поле, а простір навколо Селебриса повільно викривлявся, ніби його фізична оболонка не могла втримати наслідків вибуху.

– Ти не контролюєш їх, – тихо вимовила Мар.

– Я контролюю все, – відрізав він так швидко, що відповідь здавалася рефлексом.

– Ага, – кивнула вона. – Тому цей світ тріщить по швах?

Його очі звузилися. Вона вперше почула, як щось дрібне хруснуло в нього всередині. Гордість? Терпіння? Або страх, прихований за шаром іронії?

Люморикс на плечі Мар насторожено згустився, мов маленька іскра, яка готується спалахнути. Його енергетичний вінець нервово тремтів.

Грімо, який спостерігав цю колізію двох стихій через око Магічного Шару, зашипів так демонстративно, що навіть артефакти, розкидані вибухом, мали б відчути образу.

Селебрис на мить вловив слабку вібрацію, яка прокотилася Ефірним Полем, ніби простір навколо нього просканували гострим, ворожим поглядом. Він метнув оком на Люморикса, і тіні на його плечі на мить стишилися. Наче світ саме чекав, хто заговорить першим.

Селебрис відвів погляд від фамільяра Мар, і в ту ж мить тіні на його плечі різко відскочили, обпечені пекучим жаром, і сповзли, розтікаючись по підлозі. Там, де щойно була темрява, спалахнуло яскраве, сліпуче світло. 

З гуркотом, що нагадував тріск розпеченого вугілля, й вихором пекучого жару, з'явився його фамільяр. Вогняний Фенікс, пташка долонею, затріпотів над плечем мага. Його крила викидали яскраво-золоті іскри, які тліли в їдкому диму, але не гасли. Фенікс одразу зайняв позицію, дивлячись на Люморикса зверхнім вогнем.

– Це не твоє випробування, Мар, – промовив Селебрис, роблячи крок ближче. – Тебе не мали сюди впускати.

– Але впустили. Мене впустив Шар. А він помиляється рідше, ніж ти.

Щелепа Селебриса напружилась. На мить – лише на мить – він став схожим на того учня, яким його описував батько Мар у спогадах: надто розумний, надто амбітний, надто впертий, щоб визнати поразку навіть перед власною смертю.

– Відступи, Мар, – тихо сказав він. – Це коло не для тебе.

– Це коло для того, хто зуміє його втримати, – відповіла вона. – І, здається, це не ти.

Селебрис ледь помітно здригнувся – наче від удару, нанесеного не магією, а словом. Тіні під його ногами сколихнулися й почали витягуватися, набуваючи гострих, ламких обрисів – мов нетерплячі пазурі чи тонкі, нервові щупальця, що нишпорили кімнатою в пошуках опори. Це був хаос, який видавав його внутрішній зсув і втрату контролю над Ефіром.

Він ступив іще один крок, і між ними знову натягнувся тонкий тремтливий місток енергії. Небезпечний. Живий. Недозволений.

Мар відчула, як Ефірний Вузол під ребрами зреагував, розігрівся, мов хтось торкнувся гарячим пальцем зсередини.

– Ти не розумієш, у що втручаєшся, – прошипів пекуче Селебрис. – Я роблю це, щоб врятувати…

Він обірвав себе. І занадто пізно.

Мар притиснула пальці до руків’я руни на плащі.

– Кого? – холодно запитала. – Світ? Себе? Чи когось, кого давно нема?

Його груди піднялися у різкому вдиху.
Тіні навколо здригнулися так, ніби повторили його рух. 

– Не тобі вирішувати, – сказав він, але голос тремтів, хоч він цього не помітив.

Мар зробила крок у протилежному напрямку, обходячи його по дузі, ніби оцінюючи руїни ритуалу і їхнього Енергетичного Резонансу.

Перед нею розгорнувся хаос. 

Репорт-казан, який ще нещодавно стояв на підставці, лежав боком. З розтрісканого шва повільно вихоплювався густий, їдкий сіро-зелений дим. Він сповзав додолу й обвивався навколо її ніг, мов жива істота, що шукає вихід. Розлиті реагенти кипіли на підлозі, випускаючи важку фіолетово-зелену пару. Магічні схеми, висічені на камені, згоріли дощенту, лишивши по собі лише розплавлені контури, які ще палали слабким жаром.

Стіл для арканних формул був перекинутий, наче хтось пройшовся крізь нього штормом. Скляні колби валялися під ногами. Їхні уламки світилися тьмяно-зеленими жилками – залишками зруйнованих заклять.

Неподалік, де хаос вибуху вже вщух, лежала книга. Вона не згоріла – лише була присипана густим сіро-зеленим попелом, ніби схована в коконі збоку від розтрощеного казана.

Мар обережно підняла фоліант: дивовижно, але той лишився цілий і навіть не відчувався теплим.
«Як таке можливо? Магія тут руйнує все навколо, а ця річ – недоторкана. Чи він захищав її…, чи вона – його? І чому саме мені вона потрапляє до рук?»
Фоліант ледь вібрував, наче впізнавав її дотик.