Глава 4

Контакт «віч-на-віч»

Мар ледь втрималася на ногах.

– Хто ти? – запитав він.

– Ти руйнуєш рівновагу, – відповіла вона.

Селебрис підвів голову. Його рухи, до того плавні й самовпевнені, завмерли – немов диригент, що збився з ритму.

Погляд ковзнув по фігурі Мар і зачепився, застряг, наче прикутий..

Не тому, що було красиво. А тому, що вона виглядала небезпечнішою, ніж він очікував.

Смарагдовий відтінок її плаття відбився в його зіницях, і здавалося, ще мить – і він сам стане частиною цього тремтливого світла.

– Цікаво… – протягнув він тихо, ніби зважуючи кожне слово. – Рівновага вирішила зіграти зі мною? Чи це ти, Маргістро?

В її очах промайнув холодний, майже хижацький блиск.
– Я тут не граю, – відповіла вона спокійно. – Я прийшла завершити твої… експерименти.

Селебрис усміхнувся – повільно, уважно, ніби відчуваючи, що ця зустріч змінить усе.

Мар видихнула й різко рушила вперед. Вона знала, куди направляється. До тієї тріщини. До того чоловіка. До того, хто руйнував світ, створений її батьком.

Зелене марево тремтіло під її кроками, наче сама магія відступала, визнаючи силу.

Смарагдове плаття охоплювало її силует, мов жива хвиля – глибоке, насичене, з ледь помітним мерехтінням, яке то згасало, то спалахувало при кожному русі.

Волосся під капелюхом зібране у високу, тугу косу, що спадала вздовж спини, мов темна, рішуча лінія. Дрібні пасма були вплетені рунами-нитками, які час від часу іскрилися слабкими сріблястими спалахами. Пальці трохи стиснуті, щоб утримати рівновагу між магічними потоками.

Мар ще відчувала тепло Шару на долонях, коли світ вирвався з-під ніг, а простір хруснув – і її різко втягнуло всередину.  Час згус.

Тепер вона ступала по темному каменю, холодному, майже живому. Капелюх сидів на ній легко, мов частина її тіні. Кристал був захований у внутрішній потайній кишені плаща – так глибоко, що лише її дотик міг відкрити прихований клапан. 

Щойно Мар опинилася в цьому Ефірному Домені – спотвореному вибухом, затягнутому їдким димом, але все ще пульсуючому прихованою силою, – Магічний Шар сам ковзнув під її долоню. Він розчинився в шарудінні плаща, перетворившись на Серцевину Ефірного Вузла, прихованого кола, створеного її батьком, що пульсувало в унісон з її серцем. Його тепле світіння відчувалося під ребрами, ніби там запалала друга пульсація.

Руки звільнились – і саме вчасно.

Повітря довкола було густе, насичене їдким димом, від якого тремтіли зелено-срібні жаринки – так, ніби сам час у цій кімнаті давно зупинився, перегорів і тепер безсилo висів у повітрі.

Люморикс на її плечі тихо писнув, притиснувшись до ключиці.

Мар не встигла навіть видихнути, коли почула:

– Навіщо ти втручаєшся?

Різкий, гострий, як лезо голос різонув простір.

Він стояв біля розкритої сфери з рідкого світла, волосся розпатлане, руки – у тіньових рунах. Тіні навколо нього рухалися так, ніби намагалися відірватися від власного господаря. Простір у лабораторії хилився до хаосу, немов світ не встигав дихати разом з ним.

Мар ступила ще крок і різко зупинилася. У грудях – тугий, різкий поштовх. Не від страху. Від енергетичного резонансу.

Тінь від її плаща витягнулася вперед, тінь від його постаті зрушила назустріч – і вони зчепилися в повітрі, як дві стихії, яких роками тримали окремо.

Селебрис підняв голову – повільно, ніби крізь густину часу, що ще не встиг осісти після вибуху.

І в ту ж мить їх погляди зімкнулися – не просто перетнулися, а вдарилися один об одного, прорізавши дим, мов два промені, що раптом впізнали свій відлунок у темряві. Повітря між ними тяжко зітхнуло, стискаючись у невидимий вузол.

Тіні на підлозі заворушилися, наче прокинувшись від цього зчепленого погляду.

Мар відчула легке тремтіння в Ефірному Вузлі під ребрами. Селебрис – різкий спалах у власній аурі, як тріснуте світло по темному склу.

Так не дивляться на незнайомців. Так дивляться не вперше.

Хвиля прокотилася між ними – гаряча, хижо-небезпечно знайома. Наче хтось примусово жорстко з’єднав дві половини однієї руни.

– Ти… – його голос урвався. – Не може бути.

Мар відчула, як простір навколо вібрує сильніше.
Люморикс бухнув і спалахнув яскравішим світлом, але Мар не помітила.

– О, може, і бути, – холодно мовила вона. – І ти знову щось зіпсував.

Тіні на підлозі здригнулися. Селебрис зробив крок.

– Я не кликав тебе сюди.

І вже за мить він стояв перед нею.

– А я не приходила за твоїм запрошенням, – різко відповіла Мар. Повітря стиснулося до краю, наче невидима велика долоня зім’яла сам простір між ними. Світло Мар здригнулося. Тіні навколо Селебриса згустилися й збились докупи, видаючи приглушені звуки, немов моторошний хор.

Ще один резонанс.