Глава 3

Приземлення в хаос

Шар вибухнув не світлом – а тінню, яка світилася зсередини. Полум’яні символи на його поверхні розкривалися, немов язики вогню, які прагнули вирватися назовні. Зелене марево навколо здригнулося, змінило форму, й різкі зрушення пішли хвилями, наче хтось шарпнув саму тканину світу.

Мар затамувала подих.

– Пора, – тихо вимовила вона. – Якщо не втрутитися негайно, цей недомаг Експериментатор розхитає рівновагу так, що світ-муляж просто розсиплеться.

Шар тремтів у повітрі, вібруючи все сильніше.

– Грімо, подай Капелюх.

Сова невдоволено буркнула, але покірно злетіла в повітря й підлетіла до узголів’я ліжка. Там, на Місячному Шпилі, висів  Капелюх Мар – глибоко-чорний, мов ніч без місяця, яка поглинає світло до самої суті тіні. Матерія вбирала світло, але жила власним м’яким рухом: асиметричні краї легенько здригалися, як дихання сплячого звіра, вловлюючи найменші коливання магії в повітрі. 

По периметру Капелюха виблискували смарагди – чисті, різко-зелені, з холодним, майже крижаним полиском. Кожен камінь, ніби з внутрішнім пульсом, що здавався застиглим у кристалі вогнем. Насичений зелений блиск вигравав ще яскравіше на тлі чорної тканини, а навколо кожного смарагду срібною ниткою був вишитий тонкий рунічний ореол, який ловив навіть найдрібніший промінчик світла.

Між смарагдами мерехтіли крихітні срібні кристалики, наче маленькі зорі причаїлися прямо на Капелюсі. Вони не світилися – лише блискали при мінімальному русі, відбиваючи власну енергію Мар тонкими, майже живими спалахами.

Срібне вишиття вузькими дугами простягалося по всьому Капелюху, створюючи орнамент, який періодично змінював форму: одні рунічні лінії затихали, інші проявлялися, немов Капелюх сам вирішував, яку саме силу підсилити в цю мить.

Це був не просто аксесуар.

Це був спадок матері – відбиток її темної магії, приборканої у формі вишивки й холодного каміння. Він не лише захищав – він стримував темні струми успадкованої сили Мар. Інколи застерігав тихим вібруючим пошептом, а інколи скеровував… і оберігав юну магиню від того, що могло прокинутися всередині.

Грімо схопив Капелюх кігтями й передав Мар, ображено змахнувши крилом.

– Ось, – пробурмотів. – Хоч хтось тут пам’ятає традиції.

Люморикс, який сидів на плечі Мар маленькою сяючою кулею, легенько хмикнув світлом, ледь помітно тьмяніючи й знову спалахуючи.

– Традиції, – прошепотів він тонким голоском. – Це коли не вмієш імпровізувати.

Грімо обурено блиснув очима.

Мар не звернула уваги. Капелюх легко опустився їй на голову, підлаштовуючись під її силует – відчуття було таким, наче хтось м’яко накрив Мар тінню й теплом водночас.

Мар вловила знайоме, особливе, лагідне зігрівання під плащем в районі потайної кишені. Вона повільно провела долонею по тканині, відчуваючи, як кишеня «відкривається» під її пальцями. Обережно прослизнула рукою всередину. Невидима, непроста кишеня була вшита в тканину через ритуал матері – місце, що відкривалося лише для неї, ніби живе. 

Акуратно витягла звідти Магічний Кристал. Холодна твердість каменю контрастувала з м’яким теплом у долоні, а легке тремтіння його сили пробігло зап’ястям.

Пальці торкнулись ледь теплого, потрісканого предмета. Тепло пройшло крізь шкіру, крізь кістки, проникло в самий центр її «я», стираючи межу між тілом і магією. Здавалося, наче у неї просочилося світло, заховане у глибинних жилах Кристала, яке не могло вибратися назовні.

Символ балансу, ключ до другої половини її сили, що пов’язує світло від батька й тінь від матері. Тьмяний, теплий, потрісканий. Він відгукується лише на її дотик. Пульсує пурпуровим світлом, коли баланс порушено.

Мар витягла його з обережністю майже сакральною. Кристал відповів легким імпульсом – двічі, як завжди, коли відчував наближення порушення рівноваги. Він лежав на долоні магині, зовні теплий і матовий, як старий камінь, з тонкими, немов випадковими тріщинами. 

Зазвичай він майже не видавав світла, ховаючи у собі свої сили й зберігаючи спокій землі. Але зараз зсередини через тріщини пробивався пульс пурпурового світла. З кожною секундою він ставав яскравішим, ніби серце кристала билося в такт магічній тривозі.

Світло переливалося й грало на поверхні, створюючи відчуття живого каменю, який відчуває дисбаланс, але все ще тримає його всередині, в самому серці свого кам’яного тіла.

Люморикс замиготів на комірі плаща Мар і наче ожив – ковзнув по тканині, мерехтячи, й м’яко приземлився на її долоню, щоб роздивитися Магічний Кристал ближче.

– О, так ось чим пахне стародавня магія, – прошепотів він. — Смакує небезпекою.

Грімо пирхнув:

– Смакує тим, що тобі до нього рости й рости, малюк.

Кристал у руці Мар спалахнув коротко, мов серце світу зробило удар.

– Все, – сказала Мар, вкладаючи Магічний Кристал назад у приховану кишеню. – Готово.

Люморикс ледь встиг зачепитися за край її плаща.

Шар на столі вистрілив хвилею зеленого диму – густого, важкого, немов смоли туманів. Символи на ньому розірвалися світлом.