Глава 2

Протистояння

Грімо зітхнув так глибоко, що здалося – аж повітря навколо потьмяніло.
– Я піду з тобою, – пробурмотів він, уже підбираючись ближче.

– Ні. Це розмова не для компанії, – промовила Мар спокійно, але твердо.

– Авжеж, – гмикнув фамільяр, – хто я такий, аби псувати вам інтимний сеанс із тим… Експериментатором.

– Це моє випробування, мій шлях – я впораюся сама. Тобі сюди не варто втручатися.

– Ти впевнена? – зиркнув з-під лоба фамільяр.

– Так, – прозвучало коротко.

– А я ні, – огризнувся він, але в ту ж мить різко відвернувся й надто старанно почав приводити до ладу крило, ніби чистота пір’я раптом стала найважливішою справою у світі. Лише нервове сіпання лапи видавало, як сильно його зачепила її відмова. – Бо в тебе непрохані гості.

І тоді Мар відчула легке тепло на плечі. Погляд ковзнув убік – вона побачила маленький сяючий клубочок, що нагадував живий світлячок, загублений у світанковому промінні, який тихо вмостився просто поверх її плаща.

Крихітна істота поволі розплющила очі – глибокі, прозорі, як ранкові зорі, що тільки-но торкнулися горизонту.

Мар завмерла. Плече ледь помітно сіпнулося – не від страху, а від щирого, неприхованого подиву.
– Що за… – прошепотіла, повертаючи голову.

Маленький сяючий клубочок тихо дзенькнув сріблястим голосом:

– Мррліїп…– наче іскорка-комета несміливо спробувала привітатися.

Світло навколо нього пульсувало спокійно й тепло, хоч здавалося – ця істота щойно народилася з чистої магії.

– Привіт…  Хто ти? – пошепки запитала Мар.

Клубочок повільно подався вперед, і в його погляді проблискнула грайлива цікавість. Ледь чутно несміливо озвався малюк, ніби тільки для неї:
– Я… просто той, хто буде поруч, поки ти вчишся утримувати рівновагу.

Грімо різко перестав чистити крило. Його очі розширилися, а пір’я на потилиці настовбурчилося від образи.
– Ага! – прошипів він настільки голосно, наскільки дозволяла гідність полярної сови. – Значить, зі мною «не для компанії», а це… сяюче щось вона вже пустила на плече, наче воно важливіше за мене?!

Грімо сердито клацнув дзьобом, удавано невинно відвернувся, та все одно косив жовтим оком на новачка – так, ніби вже оцінював, чи можна його ненавидіти професійно. Всередині він бурмотів: «Тінь на плечі… І ще й цей малюк світиться! Невже у неї завжди буде таке поповнення? Я не маю права втрутитися… але це обурливо! І як мені це терпіти?»

– Привіт, – пробринів світлячок ніжним, мелодійним голосом, що нагадував передзвін кришталю. – Я Люморикс, подарунок Світу Рівноваги. Моя задача – допомогти тобі зберегти рівновагу. І трохи стежити за пихатими старомодними фамільярами, якщо вони занадто нахабні.

Він зметнувся догори й описав у повітрі стрімку, сяючу петлю навколо голови Грімо та знову завис перед Мар, задиристо пульсуючи.

Грімо змахнув крилами, скоса глянув на новачка й тихо, з відтінком буркотливого обурення, промовив:

– Ну ти, новачок… думаєш, мене тут можна посунути на другий план, як стару іграшку?

Люморикс миттєво спалахнув яскравим світлом і заговорив з легкою іронією:
– Хмм… Дивно, сова вміє бурмотіти так голосно для свого розміру? Не переживай, я швидко навчуся, як тебе дратувати.

Грімо спрямував на Люморикса здивований погляд:

– Добре, малий, навчися…  спробуй лише. Але май на увазі: я вмію довго і нудно…

Люморикс злегка заграв хвостиком світла, що мерехтіло від азарту і виклику:
– А я можу миттєво. Спробуємо?

Грімо розпушив пір’я, клюв стиснувся:

– Я тут головний шумодав! І не плутай мій досвід з рваним мотлохом минулих епох – ти ще побачиш, хто тут задає тон.

Люморикс грайливо переливався, і його блиск ставав то теплим золотавим, то холодно-срібним.

– О, сово, дякую за попередження. Ти, мабуть, з тих часів, коли ще пером шкрябали по пергаменту і підпалювали хмиз замість свічок? Цікаво, чи навчиш мене справжньої магії?

Мар тихо пирхнула. Грімо скипів і нахилився ближче. Крила напружені, очі блищали, а глухий клекотливий звук видавав усе: гірку образу та ревнощі, які цей пернатий буркотун так яро намагався приховати.

– А ти хто? Лампа на лапках?! – буркнув знервовано Грімо, скоса зиркнувши на світлячка. – Лап… у тебе навіть лап нема, а вже зухвалий!

– Я – подарунок світу. А ти? Архівний експонат? – Люморикс спритно відсунувся. Його маленьке тіло сяяло холодним прозорим світлом, що мерехтіло у всіх відтінках білого та блакитного, очі блищали сухим, гострим блиском, який не обіцяє тепла. Тонкий голос звучав одночасно дотепно й провокаційно.

– Експонат? Та почекай! Дам тобі зараз експонат! – гаркнув Грімо напористо, намагаючись виглядати грізно, але хвилювання ставало все помітніше. – Хмм… Тобі не шкода, що я розфарбую твою строго-холодну ауру веселкою?

– Грімо! – Мар стишено зітхнула й погладила пальцем пір'я на загривку Грімо, ледь стримуючи посмішку. – Ви обидва вирішили, що моє випробування – це поле бою?