Глава 1

Нічний жах

Маргістра Люміс Вальдена ніколи не здогадувалася, наскільки пекельно гучною може бути абсолютна тиша.
Вона спала – міцно й солодко, вперше за довгий час – коли цю тишу несподівано розірвало вібруюче, настирливе Червоне Сяйво.

«Трр-рр-рінь!» – завив Кришталевий Шар Рівноваги, який стояв на темній різьбленій тумбочці біля ліжка, й почав пульсувати червоним світлом, немов серце, що ось-ось вистрибне з грудей.

Маргістра різко сіпнулася. Її смарагдові очі, ще затуманені нічними видіннями та гострим раптовим роздратуванням, блиснули небезпечно з-під важких повік. Чорне, як беззоряна ніч, волосся, скуйовджене сном, недбало спадало на плечі.

– Якого дідька?.. – пробурмотіла вона, натягуючи теплу шовкову ковдру з вишитими рунічними символами до самого підборіддя.

Поруч, на високому інкрустованому узголів’ї ліжка, сиділа велика полярна сова. Її ідеально біле пір’я м’яко відбивало тьмяне світло магічної аури спальні, а золотисто-жовті очі, які зазвичай мерехтіли, мов дві крихітні зірки, були прикриті. Незважаючи на шалену вібрацію Шару, фамільяр лише ліниво розплющив одне око і видав глибокий, хрипкий звук.

– Ну от, почалося, – пробубонів він голосом, який нагадував шелест старої шкіри. – Я ж казав тобі Маргістро Люміс Вальдена, що ці випробування завжди стартують тоді, коли нормальні люди спокійно сплять. Ти занадто розслабилася, Мар, а тим часом хтось наполегливо працює навіть уночі, вперто намагаючись змінити звичний порядок у світі, порушити крихку Рівновагу й встановити свої правила. Підступність, Мар, – це звір, що виростає лише в обіймах темряви. Лихо живиться пітьмою, розквітаючи там, де немає очей. Підступ вилуплюється з мороку. У цьому найприкріша істина.

– Не філософствуй, – крізь дрімоту пробурмотіла Мар. – Мій розум ще спить. Ти ж знаєш – до сходу сонця я недієздатна. 

– А мала б, Маргістро Люміс Вальдено. Ти тут не для того, щоб ніжитися в шовках досхочу. Ти маєш мету. А мої слова – це не «філософствування», як ти звикла це називати, а гірка й споконвічна істина. Ти й сама добре знаєш, навіщо ти тут – у цьому химерному світі-муляжі, який батько збудував спеціально для тебе. Мої настанови тобі не потрібні.
– Так, знаю, – Мар нарешті відкинула ковдру, озвучуючи суть свого випробування вголос – не для фамільяра, а щоб почути власну рішучість. – Я тут, щоб приборкати хаос. Довести, що здатна підкорити своїй волі ці неконтрольовані потоки підступної пітьми й нарешті отримати спадок матері – другу частину своєї сили.
– Чудово! Тоді підіймись. Світ не чекатиме, поки ти додивишся сни, – з удаваною суворістю наставника заявив Грімо, хоча його власні очі все ще зрадницьки мружилися від залишків сну.

– Заткнись, Грімо, – позіхнула Мар, сідаючи в ліжку. Вона розгублено потерла очі. Увесь її вигляд кричав про зіпсований відпочинок. – Я ще навіть не встигла осягнути основні правила цього світу-муляжу, а воно вже вимагає моєї уваги. – Маргістра кивнула на Шар, який палахкотів червоним. – Я Маргістра Люміс Вальдена лише на папері. А зараз… – її голос затремтів – …я просто втомлена чарівниця Мар у піжамі, якій зіпсували сон. Я недобра. Я зла. Мені треба зібратись з думками… …І, чесно кажучи, щоб відновити внутрішню гармонію та контроль, я мрію про сніданок.

Мар простягнула руку й обережно взяла Шар. Тепло від нього пронизало долоню, немов живе полум’я. Червоне світло означало лише одне – критичне порушення рівноваги.

– Подивимось, хто там такий креативний серед ночі, – прошипіла вона, нахиляючись ближче.

Перед її очима крізь прозорий кришталь проступало видіння: тьмяне приміщення, залите зеленим димом. Уздовж стін мерехтіли антикварні банки, скляні колби, сплетіння трубок з червонуватим відблиском, прикрашені знаками сили. Поруч приглушено поблискували алхімічні прилади з загадковими символами – усе це нагадувало лабораторію.

Над мідним реторт-казаном на кованій металевій підставці, що стояла просто в центрі кімнати, схилилась постать. Патиновано-золотава поверхня реторт-казана м’яко відбивала зеленувате сяйво, мов жива шкіра старого металу, яка пам’ятає сотні заклять.

Вздовж ободів виблискували витравлені руни, то спалахуючи, то згасаючи у такт булькання густої світлої рідини. Звужене горло видихало тонкі клубки пари, які зливалися з туманом довкола, створюючи відчуття, ніби сам казан дихає.

Мар усміхнулася: цей реторт-казан нагадував їй алхімічний котел з середньовіччя – бракувало лише бородатого мага в каптурі та потрісканого манускрипту з плямами еліксирів. 

Під казаном палахкотів вогонь, кидаючи на мідні стінки зелені й золотисті іскри. Кожен спалах розпалював темні тіні, немовби шепочучи закляття давніх алхіміків.

Чоловік у білому, до сліпучості, накрохмаленому костюмі з яскраво-зеленим метеликом, виглядав смішно – як церемоніймейстер на балу магів, так що навіть стародавні духи в кімнаті, мабуть, не втримали б сміху. Нагадуючи театральну завісу, поверх костюма спадала фіолетово-золота мантія.

Він водив руками над киплячою рідиною, немов диригент, що приборкує непокірну стихію, тихо мугикаючи закляття з потертої книги, розгорнутої просто на підлозі.

Мар ще кілька секунд спостерігала, як цей «середньовічний алхімік» з самовпевненим блиском у погляді виводив на поверхні світлої рідини химерні символи, ніби писав нотний запис невидимої симфонії. Потім, із майже садистським захватом, він жменями кидав у киплячий казан зелений порошок.
Порошок торкався окропу – і казан одразу вибухав густими клубами диму, отруйно-зеленого, важкого, живого. Дим здіймався вгору, закручувався у тонкі спіралі, які тремтіли в повітрі прозорими нитками, переломлюючись у кришталевих стінках магічного Шару.