ТІНЬ ЛИСТОПАДА

Після уроків Андрійко стояв під дверима кабінету психолога, тримаючи руку піднятою для стуку. Але рука так і застигла в повітрі — наче закам’яніла. Хлопець ковтав повітря, ніби воно стало густішим, важчим. У шкільному коридорі пахло мокрим листям і пилом від старих ганчірок, якими техпрацівниці витирали підлогу. І хто знає, скільки б він іще стояв, якби двері не прочинилися самі — без жодного скрипу — і на порозі не з’явилася Раїса Григорівна.

— Андрійку, ти до мене? — лагідно запитала психолог, нахиливши голову набік. — Заходь, не бійся.

Вона відступила, пропускаючи хлопця в кабінет.
— Та ні! — раптом випалив Андрій. — Ні, я просто… Йшов мимо.
І, не глянувши їй у вічі, рвучко розвернувся і побіг геть — коридором, до виходу зі школи.

Раїса Григорівна провела його поглядом. У її очах промайнула тривога. Вона вже давно спостерігала за цим мовчазним хлопцем — бачила, як він уникає перерв, як зникає в тіні стін, як ніби тремтить усім тілом, коли повз проходять старшокласники. Вона не раз намагалася почати розмову, але Андрій так і не відкрився.

— Принижують вони його, — раптом почулося поруч.

Психолог різко озирнулася. Біля неї стояла техробітниця Марія, з відром і шваброю, і дивилася вслід хлопцю.
— Хто? — коротко спитала Раїса.
— Дев’ятикласники, — пошепки відповіла жінка. — Той рудий, з ватаги. Вранці я бачила — звалили його в коридорі, ще й рюкзак обнишпорили. Я хотіла втрутитись, та поки відро поставила, вони вже розбіглись.
— Владик?!
— Вони його чекають на подвір’ї. Біда буде, Григорівно.

Раїса не вагаючись рушила до виходу.
«Не можна допустити, щоб повторилось щось подібне…» — крутилося в голові.

Андрійко тим часом стояв у холі й через скло дверей побачив — вони вже тут.
Рудий. Його компанія. Сміються, штовхаються, чекають.
Серце хлопця забилося так, що він ледве чув власні думки.
«Що робити? Як вийти зі школи? Куди?»

Його погляд метнувся ліворуч, і він побачив знайомі двері до спортзалу.
«Там аварійний вихід!» — майнула думка, як рятівна блискавка.

Він кинувся бігти — просто назустріч Раїсі Григорівні, яка вже йшла коридором.
— Андрійку, зачекай! — крикнула вона. — Стривай, будь ласка!

Але хлопець не слухав.
«Не зараз! Якщо хтось побачить — подумають, що я стукач! Ні!»

Він різко звернув у другий коридор і вже за кілька секунд опинився біля аварійного виходу. Штовхнув двері — і вилетів назовні.

На подвір’ї стояли вони.
Не встиг він і крок ступити, як його збили з ніг. Важке тіло гепнуло об землю. Асфальт різонув шкіру, камінці вп’ялися в обличчя, роздерши його до крові. Усе стало білим від болю.

— Відпусти! — крикнув він крізь сльози, але відповіддю було коліно, що втиснулося йому в спину, і рука, яка вп’ялася в потилицю.

— Лежи, сука, і не рипайся! — просичав над ним голос.

Хтось поруч заговорив:
— Телефонуй Владу, скажи, що тримаю. Хай поспішає — якщо хтось побачить, нам хана.

У голові хлопця крутилися уривки думок.
«Як вирватись? Якщо зараз не втечу — все!»

Він ковтнув кров, що потрапила в рот із розбитої губи, і, зібравши останні сили, підняв руку…
Його долоня впала туди, де нападник найменше чекав. Стиснув. Не жалів.

Вереск, крик, хрип — нападник скрутився, відкотився убік притисши обидві руки до свого паху.
Андрій рвонувся на ноги, серце шалено калатало.
Попереду — парк. Позаду — крики й тупіт.

Він біг, не відчуваючи ваги рюкзака, що гепав по спині, не думаючи ні про біль, ні про кров, що текла з носа.
«До липи! Тільки до липи!»

Осінь стояла золота й тиха. Здавалося, навіть повітря шепоче листям: «Біжи!»
Вітер гойдав гілки старої липи, і на мить хлопцю здалося — сучок, схожий на голову дракона, усміхнувся йому.

«Ні, це неможливо… Просто гра тіней у листопаді…»

Він забіг за стовбур, сповз униз і побачив невелику купку листя. Серце гупало, мов барабан. Хлопець зарився в листя, ховаючись, як миша від кота.

Кроки. Голоси.
— Тут десь був! Я бачив!
— Може, в парк утік?
— Шукайте!

Рудий Влад ішов попереду, злий, як оса. І раптом зупинився.
Перед ним — липа. Тільки тепер великий, корявий сучок… рухався.
З темних западин-очей блиснуло світло. З ніздрів вилетів дим. Паща повільно відкрилася, показавши гострі, мов леза, зуби.

Далі все сталося за мить:
стовбур розкрився, немов кора — це лише луска, і з нього почала виповзати довга шия, всіяна золотими відблисками. Гілки, укриті листям, обернулись на два величезні крила. З-під землі з гуркотом вирвались лапи з золотими кігтями.

Дракон зітхнув.
Золотий, сліпучий, величний.

Рудий завив і кинувся тікати. За ним — решта ватаги, спотикаючись, падаючи, плачучи.

Дракон подивився їм услід, розтягнув пащу у посмішці… і замість вогню випустив у небо хмару золотого листя.

Андрій довго лежав нерухомо. Потім обережно підвівся.
Тиша. Тільки шелест листя і запах осені.
Підійшов до липи. Під нею, на дубовій лаві, сиділа жінка в білій сукні, з довгим гусячим пером у руці. Вона писала, занурюючи перо в чорнильницю.

— Виходь, — промовила вона спокійно, навіть не піднімаючи голови. — Ти в безпеці.

Хлопець підійшов ближче, дивлячись навкруги.
«Щось не так… Дерева величезні, а в нашому парку молоді… А школа?..»
— А де школа? — спитав він.
Жінка підняла погляд і здивовано нахилила голову.
— Яка школа, дитино? Тут мій маєток. Мій парк.

— Маєток?.. — Андрій проковтнув клубок у горлі.
— У твоєму часі, кажеш, школа? — посміхнулася вона. — Ну що ж, не найгірша доля для мого дому. А ти з якого року, хлопче?
— А ви? — тихо спитав Андрій.
— Одна тисяча вісімсот п’ятдесят шостий.

— Йо-ма-йо… — тільки й видавив хлопець. — А ви хто?
— Лія Варшавська, — відповіла жінка.

Він рвучко розстібнув рюкзак, витяг книгу й простягнув їй.
— Ваша! — сказав задихано.