ПОНЧИК

Хлопець біг до школи, як умів.
Важко, незграбно, з притиском у грудях, але біг.
Повітря холодно різало щоки, рюкзак гупав по спині, а кроки відлунювали порожнім подвір’ям. Запізнюватися не можна — перший урок математика. А Галина Василівна — жінка строгих правил: спізнився бодай на хвилину — можеш і за дверима урок стояти, або ще гірше — до директора на килим.

Він уже бачив знайомі двері, ухопив рукою за ручку, смиконув різко на себе і влетів розпашілий до шкільного коридору. коли раптом...
Наче земля вислизнула з-під ніг.
Важко, як мішок із зерном, хлопець гепнувся на підлогу й, просунувшись кілька кроків, зібрав на одяг увесь бруд, який діти встигли натоптати зранку. Осінь — пора калюж, вогкості й слідів від чобіт.

Техпрацівниці щодня бурмотіли:
— Треба бахіли носити восени! Завести в школі такий порядок як у поліклініці.
А директорка, Альбіна Володимирівна, лише зітхала:
— І хто за них платитиме? Батьки? Ви розумієте, який галас здійметься? Якщо хочете, все за ваші кошти.

Хлопець поволі підвівся, нахилився обтрусити одяг.
Позаду — гучний сміх.
Дев’ятикласники. Вони сьогодні чергові по школі.
І хтось із них — той, хто поставив підніжку.

— Пончик завалився! — верещали старші в захваті. — Пончику, дивись під ноги! Чи із за свого живота не бачиш? Якщо так жертимеш, скоро й дороги перед собою не побачиш!

Вони сміялися.
А він — мовчав.
Те прізвисько «Пончик» давно стало його тавром. Смішне для інших, болюче для нього. Він ненавидів його, але не міг нічого змінити. Як не намагався схуднути, як не обіцяв собі не їсти булочок, солодощів усе марно.

Хлопчик нахилився, щоб підняти рюкзак.
Та не встиг.
Рудий — худорлявий, з хижим прищуром, ватажок цієї компанії — вихопив його, швидко розкрив і поліз усередину, водночас крутячи головою, чи не йде хтось із учителів.

Погляд Андрійка (бо саме так його звали) теж шарпнувся в усі боки, в надії на порятунок, що хтось із дорослих з’явиться в коридорі.
Порожньо. Нікого.
Довгий коридор — як тунель, повний тиші. Уроки вже почались. Чути монотонні голоси за дверима класів.
«Запізнився...» — майнула думка, і відразу згасла.

Рудий витяг мамин перекус — маленький бутерброд, загорнутий у серветку і шоколадку — і кинув рюкзак під ноги хлопцеві. Згорток заховав до свого рюкзака.
— Тобі їсти шкідливо! — зареготали старші. — Лопнеш!
— А гроші є? — гаркнув рудий.

Хлопець мовчав.
Нахилився щоб підняти рюкзак — але рудий, мов кіт, швидко змахнув ногою.
Рюкзак злетів, гупнувся об підлогу, пролетів до самого вікна й там ліг, як поранений птах під стіною.

— Ти не розчув, Пончик? — прошипів ватажок, нахиляючись впритул до Андрієвого обличчя.
Його очі блищали, як у тварини, що грається з жертвою.

Андрійкове тіло тремтіло. Він відчував, як щось холодне підступає до горла. Його охопив такий страх, що захотілось... так, захотілось у туалет. І він злякався цього ще більше. Бо якщо не стримається — усе, ганьба на роки.

— Гроші є, питаю?! — рудий наблизився впритул, і з його рота вилітали краплини слини і залітали прямо в вухо Андрієві.
— Ой... — зойкнув Андрійко, коли старший натиснув йому ногою на ступню. У животі хлопця гучно забурчало.

Усе тіло ніби скам’яніло від жаху.
І тут — рятівний голос.

— А що це тут відбувається?! — пролунав грізний оклик.

Коридором ішла тітка Марина, техпрацівниця, із відром і шваброю. Очі в неї були насторожені, уважні.
Старші, мов за командою, відступили.

— Після уроків чекатиму, — прошипів рудий наостанок. — Гроші готуй. І нікому ні слова. Скажеш — уб’ю.

І вони зникли, ковзнувши за ріг до спортзалу.

— Вони до тебе приставали? — спитала тітка Марина, поклавши руку йому на плече. — Ображали?
— Впав, — ледь вимовив хлопець. — Просто впав.

Він підійшов до вікна, підібрав рюкзак і, не піднімаючи очей, поплентався до класу. Серце билося так, що, здавалося, його чути на весь поверх.

Відчинив двері, заглянув до класу:
— Дозвольте, Галино Василівно...

Учителька, не підвищуючи голосу, лише поглянула на нього своїми спокійними, проникливими очима. Їй не сподобалось як виглядав хлопець і у неї були до нього питання. Але вона вирішила не чіпати його.
— Проходь, Андрійку. Сідай.

Без докору. Без крику. Лише тепло і розуміння.

Він сів на своє місце біля вікна.
Галина Василівна щось писала на дошці — рівні, красиві цифри, прямі лінії. Шерхіт крейди звучав дивно заспокійливо.

Та в голові все ще лунав голос рудого:
«Після уроків чекатиму… гроші приготуй…»

Страх і сором змішалися у грудях.
«Що робити?» — питав себе. — «Іти до шкільного психолога? Раїса Григорівна ж казала: не мовчіть, якщо хтось кривдить. Навіть якщо просто косо подивився — приходьте. А тут не просто подивились… Тут били, принижували, забрали перекус. І ще грошей хочуть…»

«Може, сказати батькам?»
«Ні, краще спочатку до психолога. Вона допоможе. Вона добра.»

Думки трохи вгамувались. Серце ще калатало, але вже не так шалено.

Погляд хлопця зупинився на вікні.
А за ним — на парку.
Далеко, за спортивним майданчиком, виднілася велична липа — та сама, стара, золотолиста, мов цариця осені.

На мить йому здалося, що гілля дерева почало рухатись, змінило форму.
Мов золоті крила розправилися над шкільним двором, а з-поміж листя визирнула величезна, тепла, золота голова дракона.
Дихання затрималося. Серце — знову почало гупати мов навіжене.

Він кліпнув очима.
Образ зник.

Лише дерево.
Просто старе дерево, що стоїть під вітром.

Але чомусь Андрійко відчув, як у грудях стало спокійніше.
Може, то не просто дерево.

Може то тіні.
Може, воно теж когось оберігає.