В самому кінці шкільного парку, там, де стежка губиться в тихому шелесті трав і листя, росла велетенська липа. Дерево настільки могутнє й розкішне, що, здавалось, воно стояло тут завжди — з тих пір, як світ побачив перше сонце. Її віття розкинулося над парком, немов крила фантастичного дракона, який прагнув пригорнути, огорнути, захистити кожен кущик, кожну дитину, що бігла алеями школи. Він ніби стояла на сторожі, добра.
Бо, повірте, навіть у школі може оселитися зло.
Так, саме там, де сміх, дзвінкі голоси, іржаві гойдалки й запах крейди.
Колись давно, ще за часів царя, ця будівля не була школою.
То був панський маєток.
Мешкала там пані, яку звали Лія Варшавська — принаймні так вона підписувала свої книги. Вона писала багато — казки, фантастичні історії, оповіді, де оживали дерева, тіні, і навіть осінній вітер мав свою мову.
Біля її маєтку розкинувся широкий парк.
І саме там, посеред тієї тиші, стояла та сама липа — велична, ніби хранителька часу. Вона була така стара, що навіть найстаріша прислуга не пам’ятала, коли її посадили і хто взагалі приніс сюди те зернятко життя. Дехто казав, що липа зросла сама — з подиху землі й сонячного проміння.
Під деревом, просто під його густим зеленим шатром, поставили добротну дубову лаву. Там, у тінистому затишку, пані Лія проводила більшість часу, особливо восени. Вона сиділа там довго — до тих пір, поки західне сонце не розтопить небо у золото й багрянець, поки тіні не почнуть стелитися по аркушах її рукописів, ніби намагаючись прочитати написане.
Лія дивилася на ті тіні — довгі, рухливі, дивні. Вони, здавалося, оживали, перетікали з рядка в рядок, шепотіли щось нечутне. А вона дивилась на них і писала.
Іноді їй здавалося, що тіні допомагають їй писати.
А іноді — що вони самі хочуть розповісти історію. Свою. Потаємну.
Коли сутінки повільно опускалися на парк, пані підбирала поділ своєї білої сукні, щоб не торкнутися вологого листя, складала рукописи, і неквапно йшла до маєтку. Під ліхтарями, що горіли тьмяним світлом, її тінь ковзала за нею — довга, жива, непокірна. Вона ніби намагалася випередити пані, прослизнути під кожен листок, заглянути у кожну темну шпарину.
Шукала щось.
Фінал.
Фінал історії, який пані Лія так і не змогла знайти.
Кажуть, того останнього вечора, коли листя сипалося, наче золото з неба, вона не повернулася до маєтку. Її знайшли під липою, серед аркушів, на яких уже давно спочили тіні.
А може, не знайшли. Може, просто ніхто не шукав.
Хто знає, чи була вона насправді — пані Лія Варшавська?
Чи, може, це лише легенда, яку вигадала сама липа?
Минуло багато років.
Маєток перебудували на школу. Парк постарів, зів’яв і, зрештою, зник. Старі дерева спиляли, коріння викорчували, а дрова пішли у грубки — віддавши людям своє останнє, лагідне тепло.
Але липа залишилася.
Вона, як і сто, і двісті років тому, стояла на краю шкільного подвір’я, розкинувши свої золотаві віття, ніби знову намагалася огорнути молодий парк, насаджений дитячими руками. Вона берегла. Вона пам’ятала.
Цієї осені липа була особливо прекрасна. Сонце заливало її кроною — кожен листок світився, мов окреме полум’я. Вітер шелестів у гіллі, немов перебирав струни невидимої арфи. У цьому сяйві дерево скидалося на царицю — горду, величну, у золотому вбранні.
Нефертіті?
Може, Клеопатру?
А може, щось старіше — саму Осінь у своїй останній красі.
Під липою стояла стара, ще панська дубова лавочка.
На ній сидів хлопчик — темноволосий, повнуватий, зі зосередженим обличчям. Він читав.
Книга лежала в нього на колінах, і сторінки блищали на сонці. Він був так захоплений, що не помічав нічого довкола. Навіть те, що тіні від листя бігали по рядках, ніби хтось невидимий заглядав через плече, намагаючись читати разом із ним.
Хлопець перегорнув сторінку — і завмер.
На розвороті була ілюстрація — яскрава, жива. На ній зображено велетенське осіннє дерево, вкрите золотим листям, яке перетворювалось у дракона. Його крила зливалися з віттям, очі горіли, мов дві жарини.
Хлопчик підняв голову на липу.
І побачив — у товстому, химерно вигнутому сучку, у тіні, що падала від сонця, — драконову голову.
Онде його очі — дві глибокі западини в корі.
Онде ніздрі — темні, немов ось-ось випустять клуб диму.
Паща — широка, мов у змія, шкіра потріскана, як стародавній панцир.
Хлопчик посміхнувся. Він давно бачив цього дракона — відколи вперше прийшов сюди з книжкою. І з того часу вони стали друзями.
Спершу хлопець читав уголос — щоб дракон чув.
А потім помітив: тіні почали ворушитись на сторінках. Ледь-ледь. Бігали рядками, наче самі читали.
Тоді він перестав читати вголос.
— Нехай сам читає, — подумав.
І сидів би ще довго, якби не шкільний дзвоник.
Голосний, металевий, мов навіжений, він прорізав повітря, збурив осінню тишу.
Хлопець схопився, немов прокинувся зі сну.
Швидко закрив книгу — і в ту ж мить тінь на сторінці зупинилась. Завмерла.
Тінь упала просто на ім’я автора.
ЛІЯ ВАРШАВСЬКА
«ТІНІ ЛИСТОПАДА»
#1514 в Фентезі
#355 в Міське фентезі
дракони історія гг мандри, булінг і жорстокість, тіні листопада
Відредаговано: 04.11.2025