Частина 3. Розгадка

***

Наступного ранку, Дмитро Скрипник і Отто Райнер, супроводжувані чотирма андроїдами, спускалися по тунелях у печери під станцією.

— Запасів кисню у нас вистачить лише на три години. — сказав Райнер у мікрофон.  — Слухайся цих роботів. Вони розумні, і в них є досвід!

 — Скільки разів ти ходив з ними на вилазки? — спитав Дмитро

— Я? Разів вісім, — відповів Райнер. — Скільки разів ходив Хайнеман — я не знаю. Дивіться скільки їх! 

На стінах висіли грона водоростей, з яких капали частки слизу. Мохи та лишайники покривали каміння густим килимом. Густим туманом, наче взимку зі теплотраси, підіймалися випари. Життя вирувало...

— Бактерії, найпростіші, водорості, грибки — всі вони прижилися і створюють тут колонії, сказав Райнер. — Умови тут для них, можна сказати, тепличні. Є кисень, вуглекислий газ, азот, вода і морські солі. Плюс магнітне поле.

 — А як же вони обходяться без світла? спитав Дмитро

 — А їм не потрібне світло. Вони обходяться радіацією. Гамма-випромінювання дає їм достатньо енергії для росту. 

— Так що саме зробив Хайнеман? — спитав Дмитро. — Тут вже нема свідків. Можете мені сказати все. 

Райнер зупинився, та схопив Дмитра за руку. 

— Тоді слухайте. Спочатку він в нападі божевілля випустив піддослідних мікроорганізмів з пробірок в печери під станцією... А потім, коли дізнався, що саме він зробив, наступного дня вчинив самогубство... Таким чином, він перекреслив всі зусилля для пошуку позаземного життя. Якщо врахувати, з якою швидкістю мікроби здатні мутувати і пристосовуватися до нових умов, то всі подальші пошуки в районі станції втрачають будь-який сенс... 

Дмитро аж відкрив рота, почувши таке зізнання. 

— Чому? І як керівництво станції могло таке допустити? І чому ніхто не повідомив про це Землю? 

— Цього я не знаю, — розгублено відповів Райнер. — Та без розшифровки геному ви не зможете визначити, чи це місцевий організм або земний мутант…

— Ви впевнені? Я гадаю що зможу. Щось ще можете пригадати?

—  Я згадав одну річ: Хайнеман раніше працював на іншій станції. Там магнітне поле дуже слабке. Там колонії мікробів або розмножувалися дуже повільно, або не розмножувалися взагалі...

— Виходить, що там де немає магнітних полів — там немає життя? — спитав Дмитро.

 — Мабуть, так. — Райнер знизав плечима. — Вчені недооцінювали вплив цього фактора на зростання і розвиток живих організмів. Зберімо зразки колоній мікробів. І в лабораторії проведете секвенування їх геному на предмет мутації. Закінчите ту роботу, яку почав Хайнеман…

***

Дмитро стояв біля комп'ютерного термінала та зосереджено дивився на голографічний екран. Потік даних, діаграми, графіки, схеми текли та бігли у повітрі, наче автівки у годину пік по заповненій міській магістралі. Помічник-Котигорошко стояв поряд і мовчав. Дмитро щось задумливо мугикав собі під ніс, та рухав правою рукою у повітрі, переключаючи голографічні стовпчики даних. 

— Комп'ютер, тоді таке питання… 

— Мене звати Софія, пане Дмитре! — ображено відповів комп'ютер голосом молодої жінки. — Прошу звертатися до мене на ім'я!

— Добре, Софіє, — Дмитро вже втрачав терпіння, і ледь себе стримував. Попередник мав дуже дивні смаки. Чого варто аж таке олюднення простого інтерфейсу довідкової системи лабораторії? А візуальний помічник у вигляді Медузи-Горгони з волоссям із змій? Вперше, коли Дмитро її побачив, йому захотілося втекти як найдалі з лабораторії. Він навіть сприйняв це за галюцинацію, проте Горгона поставила йому питання що його тут цікавить і навіщо він тут. В центрі у прозорих кубах та ретортах лежали препарати з матеріалами від розтину тіл померлих внаслідок інцидентів. Він намагався порівняти результати розтину у попередніх звітах і тому, що зміг встановити сам. 

— Чи є сліди паразитарної мікрофлори, впливу бактерій, вірусів чи простіших? — спитав він. 

— Є сліди токсоплазми та мікоплазми. В декого є сліди хламідій.

— Тобто, всі жертви  мали якісь паразитарні інвазії? — Дмитро відчуів як спиною пробіг холодок. 

— Всі, без виключення. У всіх якоюсь мірою уражений мозок. 

—  В умовах послабленого імунітету. Стривайте. А чи були в них ці захворювання раніше?

Горгона на хвилину замислилася та застигла непорушно у повітрі. 

— У п'яти осіб паразитарні інвазії були раніше.  У двох осіб ці інвазії з'явилися вже під час перебування на станції. 

— Чи відоме джерело інвазій? 

Горгона похитала головою. 

— В мене немає відповіді на це питання. Такої інформації немає в наявності. 

Дмитро зітхнув. Авжеж, немає в наявності. Бо ніхто не питав. Ніхто не зацікавився цим питанням. Чорт забирай, чому цього не помітив лікар? Чому цього не помітив Хайнеман? Якого біса вони тут роблять, якщо нічогісінько не помічають? 

— Тоді в мене більше немає питань. Ми закінчили тут роботу. Дякую тобі, Софіє, за надані нам важливі дані. Завершуй сеанс! Ходімо, Котигорошко! Нам час відпочити!

***

Ввечері Дмитро відчув сильний головний біль. Біль насувався хвилями і відступав, і знову налітав з новою силою. У скронях стукало. Серце шалено калатало як після довгого бігу. У вухах стояв свист і писк — ніби рядах літала хмара комарів. А знизу йшов гул. В очах рябіло. 

Десь з коридору доносився тупіт. Кілька людей бігали коридором. Дмитро глянув у  монітор та очманів — коридором йшла процесія. Кілька людей йшли, хитаючись, ніби п'яні, та синхронно відкривали роти — чи то кричали щось, чи співали. Попереду йшов кремезний технік та розмахував ціпком. На мить Дмитро побачив його обличчя: вирячені очі, божевільний погляд. гримаса екстазу застигла на обличчі. Рот відкритий, з нього тече слина, зуби вищирені. Він кілька разів вдарив у двері, а потім розвернувся та пішов далі по коридору...

Дмитро хотів лягти на ліжко — і зупинився. Тому що ліжко вже була зайнято. На ліжку сиділа жінка в нічній сорочці. Сплутане довге руде волосся розсипалися по плечах. Жінка підняла голову — і його погляд зустрівся з поглядом її медово карих очей. В її очах застиг відчай чи безумство. Жінка засміялася диким божевільним сміхом …