(НЕ) ЩАСЛИВИЙ (НЕ) КІНЕЦЬ

    Белла лежала на лавці біля автобусної зупинки, де востаннє бачилась з Арчі. Вона вже не знала, де його й шукати. Вона могла б знайти когось, хто пробив би його по своїх каналах, вона мала пару номерів таких людей, але навіть не подумала про це. Її розум був затьмарений емоціями. Раптом хтось накрив її курткою.

- Замерзнете ж, панночко Бель. Ну і що ти тут робиш? - почувся знайомий голос.

- Артем? Як ти..

- Неважливо. Головне, що ми нарешті знайшли один одного.

- Дай вгадаю - тобі підказала, де мене шукати, дівчина з волоссям кольору хакі?

- Щодо кольору волосся не певен, але мабуть, то була вона. Та ж сама, що й підштовхнула мене до зустрічі з тобою й порадила назвати тебе “леді”.

- Он як? Зрозуміло. У мене тепер ще більше запитань до неї.

- Які ти задаси пізніше. Хіба можна так кидати хлопця, якого довго шукала?

- І справді. Як щодо морозива? Тоді я не змогла, пам’ятаєш?

- Чом би й ні. Зараз вже вечір, тож кіоски позакривались, треба шукати тільки в супермаркетах. До речі, завдяки тому, що ти кинула мене тут напризволяще, я трохи отямився. Знаєш, подумав над життям, переосмислив його. Навіть роботу знайшов.

- Справді? Яку?

- Замітаю в парку. Не надто поважна робота, але важлива. Можливо, з часом знайду щось прибутковіше, - Артем обійняв Беллу за плечі й притис до себе.

- Агов, нащо так міцно?

- Щоб не втекла знову.

- Та не втечу я. Тепер вже ні. Тепер вже ніколи. Ходімо вже по морозиво.

- Ага. Ходім.

    Вони замовкли і поволі пішли, залишаючись в обіймах. Слова вже були не потрібні - тиша говорила все за них. Вечірній холоднуватий вітер окутував їх тихим шумом. Люди кутались в плащі, кудись спішили, метушились, але це все пролітало повз пару закоханих, наче те пожовкле, сухе листя, що поволі зривалось з дерев. Весь шум вулиці, гул машин і людей їм не було чути - це все заглушував стукіт сердець і спокійний подих один одного. Здавалось, весь світ до цього був безглуздим, а лиш зараз набув сенсу. Белла отямилась з цього бездумного стану аж тоді, коли вони вже вийшли з магазину. Вона вже не стала казати, що не любить такого морозива. Не хотілось порушувати гармонію тихого затишку. Дівчина лизьнула холодну шоколадну суміш і з подивом відзначила, що це їй подобається. Раптом вона усвідомила всю безглуздість її упередження щодо цього смаку морозива. Раніше ж вона не куштувала його, і навіть не чула, якe воно. То звідки ж були ті висновки щодо уподобань? Белла розсміялася. Її сміх дзеленчав, наче сотні проклятих дзвіночків, розливаючись вулицею. Люди кидали на неї косі погляди, та вона сміялась собі далі. Її сміх підхопив і Арчі. Певно, було б романтично сказати, що вони пішли собі в захід сонця, але сонце вже зайшло. Попереду у них лежала тільки темрява, ніч невідомості й вагань, і лиш від них самих залежало, чи пройдуть вони через неї, чи розділяться, чи їх обох поглине пустота. Зрештою, Артему треба ще багато про неї дізнатися…