ІМ’Я

    Він брів, сам не знаючи куди, впринаймі так здавалось людям. Він так пройшов уже мало не півміста. Постачальник не виходить на зв’язок, а без наступної дози йому дуже паскудно. Люди сікли його косими поглядами, але його це вже давно не ранило. Він не вбачав сенсу в своєму житті, та й в своїй смерті сенсу теж не бачив. Навряд чи він взагалі зараз жив. Це швидше можна назвати існуванням, ніж життям. Він вже навіть забув власне ім’я. Згадував його іноді, але лиш на коротку мить, надалі знову забуваючи. Він не мав планів, цілей, а його мрії і бажання обмежувалися лише наступною дозою.

    Він брів, врізаючись в людей, наче не помічаючи їх, але насправді забираючи в них мізерну частку їхніх фінансів. На мить він зупинився, підвів голову і заглянув у небо. Сьогодні його існування мало мізерну мету, хоча він в ній трохи сумнівався.

    Вулицею цього ж міста йшла дівчина, йшла з рішучістю в кожному своєму кроці, навіть не намагаючись зіграти спокій. Яскраві зелені очі просвічували з-під коротких пасм чорного волосся. Її чорні брови зсунулись, вуста застигли в дивній усмішці. Вона підвела голову й заглянула в небо, на мить в її погляді промайнув сумнів. “А якщо не зможу?!” - панічно подумала вона. Підняла свою руку до обличчя, глянула на сонце, що грало тінями на її долоні і зімкнула пальці в кулак. “Якщо не зможу? Не зможу хіба що тоді, якщо загину. Це мій шлях, шлях помсти і відбудови. І я не зійду з нього до останнього.”

    Слабкий хруст. Вона надламала ніготь на безіменному пальці. Занадто сильно стиснула кулак. Це нагадало їй про те, що вона збиралась обрати собі нове ім’я. Розгулювати, називаючись Цамен надто небезпечно - хтозна, яку і скільки інформації має Білий.

    Вона зітхнула і заплющила очі, збираючись з думками. Раптом відчула скользіння по внутрішній кишені свого пальта. Миттю розплющивши очі й роззирнувшись, вона помітила хлопця, що йшов собі далі, сунучи руку кудись під куртку. Лапнула кишеню. Пусто.

    Він встиг лише краєм ока глянути на вкрадене, проте цього часу було достатньо, щоб збагнути, що то не гроші. Вирішив відійти подалі та роздивитися. Минувши десь зо два квартали, він дістав папірець. Це була затерта часом і брудом фотографія. На ній він розрізнив обриси якоїсь будівлі. Може, він побачив би більше, якби раптом не почув ззаду холодний голос.

- Роздивився?

    Хлопець різко обернувся. Перед ним стояла Цамен. Він аж заціпенів. Навіть не знав, чому. Її обличчя здалося йому знайомим і пробудило якесь дивне почуття всередині хлопця.

- Здається, це моє, - промовила вона вже м'якше, забираючи з його рук фотографію. 

    Він вийшов з заціпеніння коли дівчина вже опинилась за два будинки від нього. Раптом він гукнув її.

- Белатрисо! - чомусь так назвав він дівчину.

       Цамен не обернулась на вигук, хоч і чомусь хотіла це зробити. Ім’я, назване тим хлопцем, дзенькнуло приємно-холодною мелодією в свідомості дівчини. Та зараз їй треба було турбуватися геть не про це. Певно, не завадило б трохи відпочити, подумала вона, насправді лиш хочучи потягнути час. Вона зайшла до парку і обрала собі лаву в тіні, біля якої нікого не було.