Епілог

Сьогодні в нас величний день, адже сталося одразу кілька подій. Ми маємо йти на перше день народження Улянки, донечки Оксани та Матвія. Увесь день здавався сповненим передчуття та радості, але водночас у мені крутилися думки: все має пройти ідеально, адже це їх маленька принцеска, і її перше свято. Перший рік життя – завжди особливий, а для батьків – ще й перша велика відповідальність. Я уявляла кожну дрібницю: як буде прикрашена кімната, які кольори переважатимуть, якими будуть подарунки, сміх і сльози радості.

Коли Улянка народилася, я ще ніколи не бачила, аби Матвій так себе поводив. Він увесь вільний час проводив із родиною, бавлячи малу, і це було справжнім дивом. Його радість, коли вона вперше посміхалася, коли вперше спробувала говорити, була неймовірно щирою. І не дивно, що її перше слово було «тато».

Але Оксана зовсім не ображалася — вона просто обожнювала і дитину, і свого чоловіка, і цей новий вимір їхнього щастя. Вони вже жили в будинку, який Матвій побудував власноруч для родини. Хто б міг подумати, що хлопець, який часто поводив себе ніби дитина, здатен стати таким турботливим і люблячим батьком? І я вже просто не могла уявити, що ж він придумав для першого дня народження своєї єдиної донечки.

Вероніка та Денис нарешті змогли здійснити свою мрію, і в них народився син, якого дівчина майже не випускала з рук. Ще б, адже він настільки бажаний і довгоочікуваний для них. Після тої трагедії, що сталася рік тому, я була б здивована, якби побачила інше ставлення. Вони пройшли стільки випробувань, що кожна їхня посмішка зараз здавалась перемогою. До того ж Денису вдалося поговорити зі своїм батьком, і зараз вони на шляху до примирення.

Хлопець зрозумів, що чоловік і справді не винний, а ще пройшов курс лікування, який допоміг йому позбутися страху повторити долю матері. Батьки Вероніки, нарешті, налагодили стосунки з донькою, і тепер вони просто обожнюють свого онука, проводячи з ним час і даруючи подарунки.

Своє щастя знайшла й Іра. Повернувшись з Китаю, вона довго не могла довіритися комусь, але поруч завжди був Олег, якому вона дала шанс. Звісно, не обійшлося без проблем, адже коли вона дізналася дещо важливе, то одразу покинула хлопця. Та все ж у них вийшло бути разом, вони зіграли весілля і тепер планують подальше життя. Як і Софійка, яка щаслива зі своїм обранцем, не дивлячись на трагедію, що мало не зруйнувала їх стосунки.

А от у Павла все зовсім заплутано, і я навіть не завжди можу розібратися в його ситуації. Сподіваюся, він знає, що робить. Але поки він точно одружений з Лікою, і вона справді неймовірна дівчина. Проте якщо зрозуміє, що він її не кохає, то відпустить, і тоді буде свобода для щирих почуттів.

А от у нас уже доволі велика родина. Юрчику скоро виповниться вісім років, і він піде в третій клас. Хлопчик називає нас мамою і татом, хоча й часто згадує Евеліну, свою рідну маму. Ми завжди їздимо на могилу, і я сподіваюся, що вона там щаслива, дивлячись на нас згори.

Звичайно, ми не віддали його в інтернат, а прийняли у свою родину, подарувавши йому тепло і любов, яку він заслужив. У нас ще з’явився син, Марк, якому вже півтора року. Юрчик весь час проводить з братом, граючись і захищаючи його, і я бачу, як він пишається тим, що він старший брат. Іноді Марк підбігає до мене, сміючись, і простягає маленькі ручки, просячи на руки, а я відчуваю, як серце наповнюється теплом і спокоєм.

Правда, мені довелося тимчасово припинити роботу з групою, адже вони отримали контракт в Америці. Та зараз у них все прекрасно. І зовсім скоро у нас з’явиться ще одна радість, правда про це ще ніхто не знає, окрім мене. І сьогодні я мала повідомити цю новину чоловікові. Я нервово згладжувала складки на сукні, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині мене вирував океан емоцій.

Я якраз вдягала сукню, коли він тихо підійшов ззаду, обійнявши мене за талію. Його руки, теплі й надійні, здавалося, захищали мене від усього світу. Він поцілував мене в шию, і я відчула, як по спині пробіг легкий тремтіння хвилювання та щастя одночасно.

— Ти знаєш, що найпрекрасніша в мене? — прошепотів він на вухо. — Я так тебе кохаю і дякую, що подарувала мені справжню родину. От тільки знаєш, чого нам не вистачає для повного щастя?

— Чого? — посміхнулася я, хоч серце тріпотіло від очікування.

— Донечки, — відповів Льоша, і його очі світилися мрією. — Подивлюся на Матвія з Улянкою, і розумію, що нам теж потрібна дівчинка. Ти ж теж цього хочеш?

Я відчула, як серце стискається від щастя, але й від хвилювання. Це рішення змінювало все, і я знала, що вже не можу чекати. Та і я зараз була надто емоційною.

— Знаєш, я маю дещо тобі повідомити, — серйозно сказала я, повернувшись до нього обличчям. — Я сьогодні була у лікаря.

Його очі миттєво напружилися, сповнені турботи і тривоги. Він завжди надто сильно піклувався нами, і таке змушувало його хвилюватись.

— Ти якось погано почуваєшся? – запитав Льоша. – Щось сталося?

— Ні, все зовсім по-іншому, — посміхнулася я, обійняла його, прошепотівши на вухо. — Твоє бажання може здійснитися, адже я вагітна.

Спершу він не одразу зрозумів мої слова, але коли усвідомив, що це правда, його очі широко розкрилися від щастя, а усмішка сяяла яскравіше за сонце. Він підняв мене на руки, закружляв у танці, сміючись і тихо шепочучи.

— Це чудово! – його голос був задоволений. – Ми будемо ще більшою родиною!