Глава 10

Пройшов час, і ми нарешті змогли оговтатися від смерті Елі. Перші дні після того, як її не стало, були наче густий туман: ми ходили по кімнаті, але відчуття порожнечі не залишало нас ні на мить. Кожен предмет у будинку, кожен звук нагадував про втрату. Малі речі, як її улюблена чашка або запах її парфуму на подушці, раптово ставали джерелом болю.

Юрчику довелося пояснити, що його матуся зараз на небі, серед ангелів, і що тепер він житиме з нами. Хлопчик сприйняв це доволі спокійно, адже Еля завжди намагалася готувати його до будь-яких труднощів, навіть коли вони здавалося неможливими для нього. Спочатку він боявся, його маленьке серце стискалося від втрати, очі були сповнені суму, а руки мимоволі тягнулися до порожнього місця поруч із ним. Але поступово він зрозумів, що ми його не віддамо, що він залишиться з нами, і це принесло йому певний спокій, наче важка хмара трохи розвіялася над його маленькою душею.

Процес оформлення документів усиновлення виявився довгим і непростим. Багато разів доводилося відвідувати різні установи, стояти у чергах, підписувати папери, збирати довідки, чекати печаток і погоджень. Інколи здавалося, що ніколи не закінчиться ця бюрократична тяганина, і тоді я сідала поруч із Юрчиком, брала його маленьку ручку і відчувала, як його тепло заспокоює мене. Серце наповнювалося ніжністю і відповідальністю, і в ці моменти я відчувала, що готова пройти через усе, щоб дати йому безпечний дім і любов.

Гроші, які збирала Еля для нього, ми не чіпали, як і її квартиру. Вона залишиться його, коли Юрчик стане достатньо дорослим, а тоді вже сам вирішить, що з нею робити. Це давало мені дивне відчуття справедливості — немов частинка матері завжди буде поруч із ним. І водночас це зменшувало моє відчуття провини за те, що я тепер стою поруч із ним і його життям, що я стаю для нього не чужою людиною, а родиною.

І хоч Льоша старався не показувати цього, я бачила його біль. Він дуже страждав після смерті сестри. За той короткий час, що Еля жила в нас, вони стали близькими. Льоша вірив, що вона виживе, і навіть у моменти, коли я знала, що шанс мінімальний, він шукав кожну можливість врятувати її, боровся з відчаєм. Коли все закінчилося, він віддався роботі: підготовка похорону, збирання документів, контакт із лікарями, всі формальності — це було його способом впоратися з горем. І зараз йому стало легше, бо він мав змогу познайомитися з сестрою і, хоч і коротко, відчути її присутність у нашому житті.

А ще тепер ми мали синочка, маленьке чудо, яке наче повернуло нам віру в те, що життя триває. Його перший сміх, перші кроки, перші слова — усе це ставало для нас не просто маленькими перемогами, а доказом того, що щастя можливо навіть після великої втрати. Кожен його радісний вигук, кожна несподівана усмішка нагадували нам про сенс життя і його непередбачувану красу.

От тепер він збирався, аби піти разом із нами на весілля до Оксанки та Матвія. Вони нарешті знайшли одне одного після всіх випробувань, і хлопець нарешті наважився зробити Оксанці пропозицію. Дівчина просто літала від щастя. І я, чесно кажучи, чекала цього дня навіть більше за неї, бо знала, що після стількох труднощів і випробувань їм нарешті судилося бути щасливими разом. Весь процес підготовки до весілля, вибір суконь, костюмів, дрібниць, подарунків — усе це стало нашою маленькою спільною радістю, що відволікала від болю і суму минулого.

Ми якраз купили костюмчик для Юрчика. Він стояв перед дзеркалом і безуспішно намагався застібнути ґудзики. Я підійшла до нього, схилилася і ніжно торкнулася його маленьких рук, відчуваючи, як його теплота розтікається у моїй долоні.

— Давай я тобі допоможу, — сказала я, усміхаючись, намагаючись передати йому впевненість і спокій.

Він легенько кивнув і посміхнувся не дуже сміливо, але ця усмішка була такою щирою і дитячою, що моє серце мимоволі затремтіло. Такий милий, ніби маленьке янголятко, яке щойно прилетіло до нас, щоб навчити нас любити ще більше. Я ще не зовсім звикла до ролі матері, але вже відчувала, як це подобається — турбуватися про нього, допомагати, піклуватися, відчувати його довіру і любов.

— Дякую, — промовив Юрчик, коли я закінчила застібати ґудзики. — А як мені тебе називати?

— Ти можеш називати так, як тобі хочеться, — посміхнулася я, намагаючись приховати сльози, які вже підбиралися до очей.

— А можна я тебе називатиму мама? — запитав він, трохи сором’язливо, але з надією в голосі, яка розтопила моє серце.

— Я не хочу тебе змушувати, але якщо ти хочеш… — відповіла я, і сльози нарешті прорвалися.

— Я хочу називати тебе мама, - впевнено сказав він.

Маленькі ручки обійняли мене, і я просто не змогла стримати емоцій. Сльози текли по щоках, а в серці розлилося тепло, яке замінило біль втрати і страхи минулого.

У той момент сильні руки обійняли нас, і я побачила Льошу. Він стояв поруч і тихо посміхався, дивлячись на нас, а серце стискалося від того, як багато любові і захисту він виявляв. От так, в один момент, в нас з’явилася дитина, про яку треба піклуватися, а ми, хоч і трохи налякані, готові були брати відповідальність на себе.

Я усвідомила, що не знаю всіх правил, як поводитися з маленькими дітьми, що інколи робитиму помилки, можливо, буду нервувати, але вже не боялася — бо поруч була наша маленька родина. Мама і тато скоро приїдуть, щоб допомогти і провести час із онуком, і це додавало впевненості. А поки ми всі разом, мені здалося, що нам нічого не страшно.

Юрчик бігав кімнатою, хвалився перед татом і сміявся, а я стояла поруч і дивилася, як він росте щасливим. Льоша обіймав нас обох і тихо шепотів мені на вухо.