Розділ ІІ

Досі не могла повірити в те, що він міг це зробити. Слова “зрада” і “обман” відлунювали у голові, наче дзвінок дзвонів у порожньому храмі. Я люблю Льошу, а він зрадив наше кохання. Кожна клітина мого тіла протестувала проти цієї несправедливості, кожен вдих здавався важким, немов я намагалася втягнути повітря, яке стало отруйним. Невже побут настільки швидко зміг зруйнувати все, що ми будували роками?

Мільйон питань крутилося у голові: як так сталося? Коли все пішло не так? Чи були попереджувальні знаки, які я пропустила, захоплена його увагою і нашими спільними планами? Але відповідей не було, лише тиша, яка розповзалася кімнатою, немов холодний туман.

Але що тепер робити? Як жити з усім цим? Напевно, розлучення стане правильним варіантом. Логіка підказувала, що так буде краще, що так мені потрібно, щоб врятувати себе. Та серце кричало і відчайдушно боролося: я так сильно цього не хочу. Він потрібен мені. Мій чоловік став повітрям, без якого просто неможливо дихати, без якого немає смислу вранці прокидатися і йти далі. Як шкода, що для нього все інакше.

Я відчувала, що моє життя руйнується на очах, але треба вчитися жити далі. Моя казка не отримала щасливого фіналу, і я стояла перед питанням: чи зможу колись знову довіряти, чи колись серце знову буде спокійним?

Саме з такими думками я й прийняла рішення піти кудись прогулятися. Потрібно було вийти на свіже повітря, відчути землю під ногами, дихати без тиску стін, без болю, який душив ізсередини. Крок за кроком я намагалася звільнитися від думок, які нагадували про нього, про його зраду, про його байдужість. Але ті самі думки поверталися, наче хвилі, що накочуються на скелі і розбиваються, лишаючи дрібні уламки піску.

Моя прогулянка тільки починалася, коли телефон у сумочці завібрував. На екрані загорілося ім’я Богдана — слідчого, з яким ми доволі часто працювали разом. Його голос завжди був спокійним, врівноваженим, і навіть у найскладніших ситуаціях він міг знайти правильні слова. А ще він досить непоганий хлопець, я часом ловила себе на думці, що мені подобається його манера спокійно оцінювати все навколо, його легкий гумор, який знімав напруження. Я підняла слухавку, намагаючись приховати передчуття тривоги.

— Привіт… щось сталося? — вимовила я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, але всередині все крутилося і тряслося.

— Так… Аня… — він на мить замовкнув. Я відчула, як холодок пробіг по спині. Його пауза тривала довше, ніж мала б. — Справа в тому, що твій чоловік заарештований…

Ці слова впали на мене, як камінь у глибоку криницю, і я відчула, як земля під ногами починає розсипатися. Свідомість відмовлялася приймати факт, що це відбувається насправді. Я намагалася видихнути, але видих вийшов коротким і сухим.

— Що?! — я ледве змогла вимовити, голос тремтів і ледь не зривався в крик. — Я… ти… як це сталося?

— Ми тільки отримали постанову, — спокійно пояснив Богдан, і в його голосі була холодна рішучість, від якої стискалося серце. — Деталі я зможу пояснити особисто. Потрібно, щоб ти приїхала у відділок.

Мені здалося, що час зупинився. У голові вирували тисячі думок, і всі вони кидалися одна в одну, як хвилі у штормі: як він міг? Чому? Що тепер робити? Чи це кінець нашого спільного життя, чи ще є шанс щось врятувати, хоч тінь довіри вже розвіялася?

Я дивилася на світ навколо, і він здавався чужим, розмитим. Сонце, що падає крізь гілки дерев, раптом виглядало холодним, ніби чужим світлом. Люди навколо йшли своєю дорогою, не підозрюючи про мою трагедію, а моє серце стискалося від неможливості знайти опору.

— Я… я приїду, — прошепотіла я, і слова ледве виходили, але Богдан почув їх.

— Добре, - сказав він. – Не панікуй на шляху. Я буду чекати і поясню все.

Відчуття розпачу і страху змішалося з дивною пустотою. Я йшла вулицею, наче у тумані, серце билося шалено, думки вирували, а ноги ніби самі крокували за якимось невидимим маршрутом. Я бачила людей, автомобілі, дерева — усе здавалося нейтральним і одночасно чужим, ніби я перебуваю поза світом, який раніше вважала своїм.

У голові крутилися картини минулого: наші спільні вечори, сміх, плани, дрібні радості. І тепер усе це було розбите на шматки. Я намагалася знайти логіку у тому, що сталося, але не знаходила. Мій розум відмовлявся прийняти реальність, і я відчувала, як відчай стискає груди, а в очах навертаються сльози.

Я зупинилася біля лавки у парку, на яку колись ми разом із Льошею сиділи, сміялися і мріяли. Це місце стало мені чужим і знайомим водночас. Мені хотілося кричати, але в горлі стояв ком. Мені хотілося бігти, але ноги не слухалися. Я була сама зі своїм болем і нерозумінням, як жити далі.

І тут я зрозуміла: незалежно від того, що сталося, треба буде приймати рішення. Життя не чекає, воно йде далі, навіть якщо серце розбите на мільйони уламків. Мені доведеться зібрати себе докупи, зрозуміти, що я можу пережити біль, що я можу жити без того, хто став моїм світом. Але поки що я просто стояла, вдихала холодне осіннє повітря і намагалася втриматися на ногах, бо світ, який я знала, щойно обвалився.