Глава 21

- А що, якщо я їм не сподобаюся? — спитала я, вкотре поправляючи свою сукню.

Відчуття тривоги з кожною секундою ставало дедалі сильнішим. Мені здавалося, що моє серце зараз вистрибне з грудей, а долоні почали липнути від хвилювання. Ці думки ніяк не хотіли залишити мене в спокої, навіть коли Льоша ніжно взяв мене за руку.

Він сидів за кермом, і це було трохи незручно, бо я хотіла не лише тримати його руку, а й показати всю себе — усі свої почуття та наміри. Уже пройшов цілий тиждень з того часу, як я почула ті три слова і ми стали парою, але я досі не могла звикнути до цієї щасливої реальності. Все ще відчувалося так, ніби це неймовірний сон, який ось-ось розвіється.

— Ти неймовірна, знаєш про це? — промовив він, поцілувавши мою руку, і я відчула тепло, що трохи заспокоїло мої нерви. — Тільки така неймовірна дівчина може хвилюватися про таку дрібничку.

Я посміхнулася, але всередині не ставало спокійніше. Я відчувала, як кров приливає до щік, і одночасно хотілося сховатися від усіх поглядів, що могли оцінити мене і, можливо, знайти недоліки.

— Ти їм обов'язково сподобаєшся, — продовжив Льоша, стискаючи мою руку. — До того ж, Павло та Роман дуже милі. А ти ще й маєш подаруночок.

Це правда. Я приготувала особливий тортик, аби трохи задобрити родину Льоші, і сама ідея про це викликала тепле відчуття — я хотіла зробити приємне не лише через ввічливість, а через щиру любов і бажання стати частиною його світу. Але ще більше хвилювало те, що це єдині рідні для нього люди, і мені дуже хотілося, щоб між нами виникла хоча б маленька ниточка довіри. Адже я мріяла про день, коли наші життя переплетуться, а я стану частиною його сім’ї.

І коли ми під’їхали ближче, відчуття тривоги зросло ще сильніше. Серце билося шалено, руки тремтіли. Але Льоша, як завжди, виявився моїм тихим острівцем спокою. Він міцно взяв мене за руку і дивився мені в очі, ніби передав усе — підтримку, спокій, віру в мене.

Ми вийшли з машини. Чоловіки вже чекали на нас біля величезного, проте дуже гарного будинку. Роман виглядав років на п’ятдесят, мав коротке сиве волосся та пронизливі чорні очі. Його високий зріст і худорлява фігура відразу справляли враження авторитету, але в його погляді було тепло і доброзичливість. Павло, син Романа, був майже його повною копією, тільки більш підкачаним і з темним волоссям, що робило його образ трохи молодшим і динамічнішим.

Вони обидва посміхнулися, побачивши мене, і моє серце трохи заспокоїлося. Я відчула, як напруга поволі відпускає, а легке тепло розливається по грудях.

— Доброго ранку, — тихо сказала я, трохи знітившись. — Дуже приємно з вами нарешті зустрітися.

— І нам теж, — відповів Роман, обійнявши мене тепло і щиро.

— Приємно познайомитися, — додав Павло, притягнувши мене у свої обійми, і я відчула, що можу трохи розслабитися.

Я зрозуміла, що даремно хвилювалася: чоловіки прийняли мене досить тепло. Можливо, це було перше справжнє відчуття, що я можу стати частиною його світу. У серці з’явилася легка радість, бо я зрозуміла: у житті Льоші таки є щось хороше, щось стабільне, на чому можна будувати майбутнє.

Ми увійшли у будинок. Вітальня була просторою та світлою, із високими стелями та великими вікнами, через які падало сонце, створюючи золотисті плями на дерев’яній підлозі. Я відчула запах свіжої випічки — і моє серце відразу трохи заспокоїлося. Тортик, який я принесла, тепер здавався маленьким символом мого бажання приєднатися до їхньої родини.

Та саме тоді, коли я почала відчувати себе трохи впевненіше, телефон тихо завібрував у моїй сумочці. Я дістала його і побачила повідомлення в Телеграмі від Оксани.

"Привіт. Пам'ятаєш, я казала про проби? Так от, я пройшла. Але все проходитиме в Києві. Чи можна я поживу в тебе?"

Мої руки затремтіли. Я відчула, як по спині пробіг холодок. Ці три рядки одразу занурили мене у суміш емоцій: радість за подругу, неспокій, що це знову порушить звичний ритм мого життя, і легке відчуття провини перед Льошею. Він був поруч, його очі спостерігали за мною, і я розуміла: будь-яке моє хвилювання зараз буде помітне.

— Щось не так? — запитав Льоша, нахилившись трохи до мене.

— Та ні, — швидко відмахнулася я, заклавши телефон у сумку. — Просто повідомлення від подруги.

Я відчула, як його рука на моїй стискає мою руку сильніше. І в цьому стисканні був якийсь тихий обмін підтримкою, ніби він говорив без слів: «Все буде добре, ми разом».

Але всередині мене щось хвилювало. Це повідомлення від Оксани, хоча й здавалося дрібницею, нагадало мені, що моє життя тепер складніше, ніж будь-коли. Льоша, його родина, наші стосунки — все це вимагало уваги, турботи, внутрішньої готовності. І я раптом усвідомила, що любов — це не лише ніжність і щастя, а й постійна робота над собою, компроміси і вміння приймати зміни.

Я поставила тортик на стіл, відчуваючи, як запах свіжої випічки наповнює простір теплом і затишком. Це маленьке проявлення моєї турботи стало символом того, що я хочу бути частиною їхнього життя, частиною світу Льоші. Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися.

Ми сіли за стіл, і розмова почала текти природно. Роман розпитував мене про мою роботу, про хобі, і я відчула, що можу відкриватися, не боячись осуду. Павло підкидав жартівливі зауваження, а Льоша підтримував мене поглядом і тихими дотиками руки, які говорили більше, ніж слова.