Глава 20

Зранку Денис почував себе вже краще. Хлопець досі був розбитим, проте міг хоча б адекватно мислити. На диво, він добре пам'ятав усю розмову, що відбулася вчора. А тому і прийняв правильне рішення — поговорити з Веронікою, коли вона повернеться на Україну. І я вважала, що це дуже правильно, адже їм обом потрібен час.

Як кажуть, кохання не буває без перешкод. Але, знаючи характер дівчини, я сумнівалась, що вона так одразу пробачить йому. Та я й сама не зробила цього б. Хоч ми й друзі, проте це не значить, що я розумію його вчинків.

Швидко поснідавши, хлопці поспішили по своїм справах. І хоч сьогодні й був вихідний, та Льоша сказав, що має якісь термінові справи. Проте ввечері, о восьмій годині вечора, я маю бути готова, адже він хоче показати мені одне особливе місце. А це значить, що я маю дуже гарно виглядати.

Як там казали, коли запрошують в таке місце, то хочуть сказати щось важливе. Але це не наш випадок, адже я і так знаю, що він мене не кохає. Тому, провівши Дениса, я прийнялась готуватися, адже вже була третя година дня. Раніше я могла зібратися за двадцять хвилин, максимум пів години. А тепер хотілося якось виглядати по-особливому.

В першу чергу я прийнялась обирати одяг. За пів години, перемірявши значну частину свого гардеробу, я зупинилася на короткому чорному платті, що було напівпрозорим зверху та прикрашене квітами. Образ мали завершити чорні босоніжки на платформі. Яке ж щастя, що зараз літо. Привівши себе до ладу так, що я пахла ніби якесь тістечко, прийнялась наносити макіяж. І хоч я ніколи його особливо не любила, та цього разу хотілось виглядати особливо. Довелося накрутити волосся так, що я виглядала дуже гарно.

А на годиннику вже було за двадцять восьма. Тому, швидко вдягнувшись, я взяла сумочку та поспішила до низу. Там мене вже чекав Льоша. І виглядав він дуже гарно: чорна сорочка, штани та черевики. І от не вистачало тільки краватки. Але були присутні окуляри, тому все краще, ніж я могла уявляти.

Хлопець підійшов до мене та, міцно обійнявши, поцілував. Напевно, мені завжди буде мало його. Як же сильно я закохана. Ще кілька років назад я була впевнена, що не здатна на такі сильні почуття. Аби тільки він не передумав...

- Ти прекрасна, - прошепотів він мені на вухо, від чого я зашарілася.

Та все ж, опанувавши емоції, сіла на пасажирське авто. Виїхавши з двору, Олексій взяв мене за руку. І це було так романтично, що я відчувала себе кулькою, яка готова в будь-який момент полетіти у небо.

- Куди ми їдемо? - не витримала я.

- Побачиш, - посміхнувся він. - Але тобі сподобається.

І це все, що я від нього почула. Але я була спокійна, адже зі мною поряд був чудовий хлопець, який не дозволить нікому зробити мені боляче. Ну я люблю знати все, а зараз не маю навіть найменшого уявлення. От же ж пічєнюха несмачна. Хоча, стосовно другої частини я б посперечалась, адже він такий гарний.

Та все ж тихенько злилась. А коли ми приїхали до будинку, в якому поверхів тридцять, я зовсім розгубилася. Що тут може бути такого особливого? Але Льоша не сказав ні слова. Відкривши двері машини, він взяв мене за руку та повів у середину. Ми піднялися на останній поверх, проте наші пригоди на тому не закінчилися, адже він потягнув мене кудись. Та коли я побачила все, то мало не втратила дар мови. Тут було неймовірно гарно. Ніби в якихось фільмах.

Ми опинилися на даху будинку, де все було прикрашено маленькими ліхтариками та квітами. Через те, що вже починало потрошки темніти, було особливо гарно. А посередині стояв стіл, на якому я помітила свої улюблені страви. Оце так особливе місце. Коли ми присіли, я помітила, що ми тут абсолютно одні. І це чудово, адже ніхто нас не потурбує. Ми зможемо побути вдвох. Невже цей вечір тільки наш?

- Цей вечір я хотів би провести лише з тобою, - Льоша ніби вгадав мої думки. - Сподіваюсь, тобі сподобалось.

- Дуже, - я взяла хлопця за руку. - Це один з найкращих вечорів.

Далі ми прийнялись вечеряти, майже не говорячи. Весь цей час хлопець не зводив з мене погляду. Як же довго я мріяла про це. Але потім він заговорив.

- Я пропоную нам з тобою краще дізнатись одне одного. Ти і я матимемо по три питання. І дізнатись можна будь-що. Ти згодна? - я кивнула. - Тоді я почну. Часто в тебе проскакують такі фрази про родину, що я зовсім заплутався. Розкажи мені про своє дитинство.

- Я прийомна дитина, - на диво мені було доволі легко про це говорити. - Я народилась в люблячій родині. Батьки дуже чекали на мою появу, і я стала для них найбільшою радістю. Пам'ятаю, моя матір не кохала батька, проте поважала його. Ми були щасливі. Але коли мені виповнилось шість років, мене лишили на тітку, а батьки поїхали в справах, - я сумно похитала головою. – Насправді вона була якоюсь родичкою моєї мами, та й було їй понад вісімдесят років. Батько не впорався з кермом. І вони розбилися, - я відчула сльози на очах. - Мене забрали в інтернат, через те, що тітка була вже стара, і за пів року померла. Далі мене чекали кілька прийомних родин, які не затримувались надовго. Причини були різні — народилась рідна дитина, не змогли полюбити прийомну, - я відчувала підтримку хлопця. - А в дев'ять років я зустріла родину Ковальських. І з того часу ми більше не розлучались. Ніколи б не подумала, що так можна любити нерідну дитину.

Я бачила, що Льоша дивився на мене розуміюче. От тільки тепер мені хотілось почути історію хлопця. Я знала, що в нього було важке дитинство. Це одразу стає зрозуміло.