Глава 12

Я вирішила, що розумніше буде поїхати на таксі. Адже уявлення не мала, що ж там з Денисом, і чи може він приїхав машиною або мотоциклом. І навіть якщо доведеться забирати його, то можна просто зробити те саме. Але я була впевнена, що він таки не п'яний. Друг дуже боїться втратити контроль над собою, а алкоголь та психотропні речовини здатні його послабити. Тому і не є фанатом таких речей. Та щось в нього сталося, і я була впевнена в цьому. Так не схоже на Дениса. Я вже навіть почала переживати ще більше.

Я пам'ятаю, коли його мами не стало, батько одразу відправив сина до бабусі, аби він трохи прийшов до тями. Денис тоді не хотів ні говорити, ні їсти, нічого. Ще б, коли все сталося на його очах. І єдиною думкою хлопчика було те, що він ненавидить свого батька. В один день він просто прийшов до мене, залізши у вікно на другому поверсі. Нам тоді якраз було по десять років. Я його просто обійняла, і він проплакав всю ніч. Раніше мені здавалося, що хлопці мають бути сильними та стійкими. Але є випадки, коли просто неможливо стриматися. І занадто добре я пам'ятаю тоді його голос. І сьогодні він звучав майже так само. Тому, я і не думала, чи варто їхати сюди. Не тоді, коли моєму другу потрібна моя допомога.

В нас склалося вже певна традиція, що ми завжди допомагали одне одному в тяжких ситуаціях. Був випадок, коли хлопець покинув мене, зрадивши з подругою. Мені було так боляче, що я взяла машину та приїхала до Києва. От так серед ночі постукала у двері та, розплакавшись, почала йому розповідати про все. Друг насварив мене, що я була за кермом, але і підтримав. Денис завжди знаходив час для мене. Я була для нього найважливішою дівчиною в житті. І хоч мені це й подобалося, та я сподівалась, що колись він зустріне своє справжнє кохання.

Розрахувавшись з водієм, я миттю вилетіла з авто, попрямувавши до місця, що він мені скинув. Це була якась невеличка гора, яку я стільки разів проїжджала по дорозі на роботу, але жодного разу так і не поцікавилася назвою. Та з неї відкривався прекрасний вид на Дніпро та лівий берег Києва. От так Денис сидів просто на схилі, не зводячи погляду з краєвиду. І я бачила його стан, навіть звідси. Тому, тихенько підійшла та присіла поряд. Якусь мить жоден з нас не промовив ні слова. Я дала йому час зібратися з думками.

- Чому життя таке складне? - спитав раптово він. - Невже я мало страждав, і треба, аби ще щось сталося? Я не заслуговую на спокійне життя? Навіщо вона взагалі з'явилася в моєму житті. Я не вмію і не хочу відчувати щось до дівчини.

- Хто вона? - запитала я.

- Вероніка. - оце так поворот.

Від здивування я не змогла навіть одразу зорієнтуватися. Вони ж не переносили одне одного. Я це зрозуміла ще тоді, у квартирі. Та і як він міг щось відчувати, якщо вони бачились лише тоді, в моїй квартирі. Чи може, я не все знаю? Адже і дівчина поводила себе доволі дивно. Та я не можу його засуджувати, адже закохалась в хлопця ще до того, як познайомилася з ним. Інколи вистачає лише однієї миті.

- Я розумію твоє здивування. - він видихнув. - Тоді, після зустрічі у твоїй квартирі, я задумався, що може вона і не така, як здається на перший погляд. А потім так сталося, що її батько попросив Вероніку допомогти фірмі з дуже серйозним замовленням. І ми весь цей час працюємо разом. І, здається, стали друзями. Або навіть більше.

І жоден з них так і не розповів мені про це. А пройшло ж не пару днів. Хоча і вважалися моїми друзями. Але зараз не час був ображатися, бо я бачила, що йому і справді погано. От тільки уявлення не маю, до чого він таки хилить.

- Ти закохався у Вероніку? - обережно спитала я.

- Не знаю. Я не хочу цього. Ти ж знаєш, кохання не для мене. Занадто добре я пам'ятаю, що воно зробило з моєю матір'ю. І просто не хочу повторити її долю. - він закрив очі, згадуючи ті моменти свого життя. - Це просто тимчасове захоплення, яке не отримає продовження. Вона не має дізнатися, що я відчуваю щось. До того ж, для мене це нічого не значить...

- Знаєш, я дуже тебе добре знаю. Денис, ти можеш зараз впевнювати себе. А я вже, так і бути, зроблю вигляд, що повірила тобі. - я наважилась посміхнутися. - Я знаю твою історію. Як і те, що ти не зробиш боляче дівчині навмисно. Якщо це справді нічого для тебе не значить — нехай. Але якщо це не так... Ти можеш дозволити собі закохатися. Твоя мама... Вона мала певні проблеми. І це сталося не через почуття.

- Та я це розумію, але нічого не можу поробити з собою. Я вже так втомився від всього.

- Йди сюди. - сказала я, обіймаючи його.

І хлопець підкорився, одразу видихнувши. Ми разом виросли, завжди були один за одного горою, розділяючи всі перемоги та невдачі. І навіть зараз я не ображалась на нього за те, що він приховував від мене. Я добре знала Дениса, він не думав, що може цим образити мене. А Вероніка, можливо, ще не дуже добре довіряла мені. Або не хотіла розказувати через те, що він же мій найкращий друг і я не так зрозумію. В будь-якому випадку, я не засуджую жодного з них. Але і сидіти тут, на холодній землі, не дуже то й хотілося. Тому, мені в голову прийшла геніальна ідея.

- Знаєш що, зараз не дуже то й тепло. А на календарі взагалі зима, при тому, що на дворі плюс дванадцять. Та все ж, краще нам продовжити нашу розмову в мене за чашечкою теплого какао. Я навіть поділюся з тобою своїми зефірками. - я йому підморгнула.

- Невже ти таки це зробиш? Я думала, що ніщо не здатне тебе змусити віддати хоч кілька штучок. - він розсміявся.

- Ситуація така. Я навіть кину тобі в кружку цілих шість зефірок. Але на більше не розраховуй. - Я встала на ноги та протягнула йому руку. - Ходімо, викличемо таксі й поїдемо.

Якусь мить він просто дивився на мою руку, ніби думаючи, чи варто це зробити. Та все ж взяв мене за руку та піднявся. Буду вважати це своєю маленькою перемогою, адже мені вдалося хоч трохи вивести його з того стану. Ну і те, що він не простудиться стало додатковим бонусом.

***