Глава 8

Перша думка була про те, що зараз вона накинеться на мене з кулаками, вимагаючи аби я відчепилась від Олексія. Перша думка була про те, що вона п'яна. Але ні, її очі, хоч і були заплакані, але дивились на диво досить чітко. На якусь мить мені навіть стало її дуже шкода. В чомусь ми з нею були схожі, хоч я весь цей і не була найкращої думки про неї. Але ми маємо спільну проблему. І ім'я їй — Олексій.

Дівчина ж зняла туфлі та куртку, і пройшла у вітальню. Швиденько оглянувши кімнату, вона обережно присіла на диван та не відводила погляду від однієї точки на стіні. Сльози стояли в її очах, а я навіть не знала, що сказати чи зробити. Мені було шкода її, але я не знала, що ж таке трапилось, і чому вона прийшла саме для мене.

- Води хочеш? - спитала я, та вона похитала головою. - А чогось міцніше? - а ось на цей раз кивок.

На кухні я дістала пляшку вина зі своїх запасів, розливши його у два келихи. Досі не можу зрозуміти, чому ж Вероніка прийшла саме до мене. Невже в неї щось сталося і їй потрібна підтримка? Та в неї ж є друзі. Принаймні, мають бути...

Повернувшись у вітальню, я віддала один келих дівчині. Вона ж взяла його, проте більше жодної реакції. Ні, ну якщо ми так і просидимо в тиші весь час, то і не було сенсу приходити сюди. Але дам їй ще трохи часу. Може, вона просто не наважується сказати мені щось. Та пройшло ще хвилин десять, і досі нічого. Тоді вже я не витримала.

- Вероніко, в тебе щось сталося?

- Так. - вона нарешті підняла на мене очі. - Чому він обрав тебе?

Оце так поворот. Хотілось би увімкнути повне нерозуміння і спитати хто. Але занадто добре я знала, кого вона має на увазі. От тільки це мене неабияк здивувало, адже я Льоші то навіть другом назвати не можу. А тут...

- Він мене не обирав. - я зробила ковток вина. - Особливо, якщо врахувати те, що ми лише трохи спілкуємося. Ну, і тренуємося в одному залі. Тому, думаю, зараз цей коментар дуже недоречний. Він скоріш обрав тебе.

- Ні. - по щоці потекла сльоза, яку вона одразу ж витерла. - Він ніколи не дивився на мене так... Ми разом виросли, проте я завжди була для нього лише подругою. Та тепер... я вважала, що в мене з'явився шанс. Адже Олексій, здавалося б, зацікавився мною. Та з'явилася ти. - вона не говорила зі злістю, а скоріш втомлено. - Я вірила, що нарешті хоч хтось зможе покохати мене. Просто так, не намагаючись мене змінити...

Так хотілось підійти та обійняти її, але я не знала, як дівчина до того поставиться. Ми не були подругами, лише так, трохи знайомі. Та я відчувала, що їй просто потрібна підтримка. А ще комусь виговоритись.

- Так хотілось, аби хтось обійняв мене та більше ніколи не відпустив. І я вірила, що це саме Льоша. Що він той самий для мене. Але ти переїхала в будинок сусідству. Ще й увійшла в нашу компанію. І таке відчуття, ніби він став одержимий тобою. Весь час дивиться на тебе, заводить розмову з Ірою, аби хоч щось дізнатись. Мені здається, ще трохи й він створить статую тебе, та поселить її у своїй квартирі. - вона гірко розсміялась.

Від цього хотілось і радіти, і сумувати одночасно. Я була задоволена тим, що хлопець мною зацікавлений. Та голосок в моїй голові підказував мені, що це лише тому, що я не застрибнула до нього в ліжко одразу, як він мене покликав. Не може ж людина так швидко закохатись. Чи може?

Я ж старанно відводила погляд від Вероніки, адже я просто не знала, що їй сказати. Це було видно всім, що Льошу вона зовсім не цікавить. А він просто не хоче її образити. І, мені здається, Вероніка прекрасно це розуміла. Просто, вона жила ілюзією, що вони можуть бути разом. Це так боляче, коли те, у що вірив, ось так просто розбивається о сувору реальність.

- Не думаю, що в нього є щось таке до мене. - врешті сказала я. - Він просто хоче отримати ту, що не повелась на нього з самого початку. Я просто новенька, що привернула увагу. Але це не справжні почуття.

Поки що, додала про себе я. Але як би я хотіла, аби її слова були правдою. Я мріяла про хлопця щодня, уявляючи наше майбутнє життя. Коли я тільки почала щось відчувати, вірила, що все може бути так просто. От я приїду, він мене побачить і більше ніколи не відпустить. Наївна мрія, що так властива першій закоханості. Тільки реальність мала інші плани нас.

- Мені більше нікуди піти. - прошепотіла Вероніка. - В мене просто немає дому...

- Дім є в усіх. - я присіла біля неї.

- Але не в мене... - вона гірко посміхнулась. - Дім — це не місце, а люди, до яких хочеться повертатись. Моїм домом був Льоша. До сьогоднішнього дня. - вона поставила напівпустий келих. - Я бачила, як він мало не поцілував тебе. І, нехай він не зрозумів, та ти хотіла цього. Він тобі подобається. І не треба говорити, що це не так. Я знаю, я бачу...

На мить була абсолютна тиша, адже я просто не знала, що їй сказати. Брехати я не вмію, тому краще промовчати. Стільки часу я вважала її підлою та жахливою. Але і не здогадувалась, що всередині неї живе маленька дівчинка, що так хоче бути коханою. Дівчинка, що так відчайдушно хоче знайти своє місце.

- В будь-якому випадку, це все немає значення...

- Так буває, якщо це не по-справжньому. Але не тоді, коли він не може відвести від тебе погляду. - Вероніка знову почала плакати. - Я так довго мріяла відчути щось подібне. Це тепер я розумію, що це лише тимчасова прив'язаність. Але легше від того не стає. І тепер я розумію, що мені навіть ні до кого прийти. Я одна зі своїми переживаннями.

Не знаю чому, та я таки піддалась пориву та обійняла дівчину. Спочатку вона напружилась, але потім обійняла мене у відповідь. Сльози потекли й в мене, а я і не збиралась їх зупиняти. От так ми й сиділи, дві дівчини, що закохані в одного хлопця. І обидві не отримуємо відповідь. Та я й уявити не можу, як важко це для Вероніки. Адже це продовжується доволі довго, та й він явно знав про це. І нічого не зробив...

А може він і користувався цим? Невже я зовсім нічого не знаю про нього? А от і справді, я знаю лише ім'я та якісь загальновідомі факти. Так чому ж мене продовжує так тягнути до нього? І як це можна буде зупинити? Може, в один момент я зрозумію, як і Вероніка, що в цьому зовсім немає сенсу. Тоді мені доведеться піти, вступивши місце іншій. І так, поки не знайдеться та сама...