Глава 1

- Ну що, столиця, а от і я. - сказала я, в'їжджаючи на своїй машині в місто.

От тільки Київ зустрів мене не так тепло та привітно, як я на те розраховувала. Особливо мене не вразив дощик. І це було так недоречно до мого одягу. Це ж треба було вдягнути білі кросівки, білий светер та чорні з білими цятками лосіни. Ну, молодець Аня, нічого не скажеш. Ми ж хочемо виглядати ефектно. Особливо тепер, знаходячись в такій небезпечній близькості від Нього.

Коли постав вибір, отримати роботу в Києві чи у Варшаві, я навіть не вагалась. І, здавалось би, вибір очевидний. Та не тоді, коли той, в кого я закохалась знаходитиметься в будинку по сусідству. Коли вже переїзд став фактом, ми почали обирати квартиру. І так вже сталося, що через свою хорошу подругу Ірку, яка є і його знайомою, я знала точну його адресу. І чи то зіроньки так склалися, але в будинку навпроти якраз продавалась одна. І ми одразу ж її купили. Всі мої речі вже були там, а зараз я їхала туди одна з невеликими пожитками.

- І так, Аню, - сказала я, дивлячись в дзеркало заднього виду. - Тут на тебе чекає дивовижне життя. Ми ж будемо щасливі, правда Черче?

Я посміхнулась своєму руденькому коту. Він був британцем, і ну дуже вже стареньким. Адже мені подарували його ще дванадцять років тому. Котик пережив стільки всього, проте все одно залишався зі мною. Зупинившись на світлофорі, я протягнула руку та почухала його за вушком. Котик замурчав, та ліг так, аби я йому почухала ще й спинку.

- Е ні, друже. - я прибрала руку з посмішкою. - Ми вже майже приїхали до нашого нового дому. Тому терпи.

Черч лише голосно та по-котячому фиркнув. В'їжджаючи на територію житлового комплексу, я присвиснула. Оце так райончик вибрали. Як на мене, занадто багато пафосу. Але кохання вимагає жертв. І я ж сама обрала такий шлях. Треба ж поступатися власними бажаннями.

Тому, припаркувавшись, я підхопила Черча на руки, та понесла в дім. Все таке чистеньке, зроблене зі смаком. Проте, батько сказав би, що це все задля того, аби показати, що простим людям тут не місце. Але я ж тут якось опинилась.

Ну так, я ж ну дуже проста. Батько, Захар Ковальський, був один з найвідоміших архітекторів України. А от мама — письменниця. Саме вона і привила мені любов до книг. А от я звичайна. Дванадцять років займаюся музикою, шість років пишу книги й маю дві вищих освіти. Так, нічого особливого. А тут же точно живуть якісь сноби.

Піднявшись на чотирнадцятий поверх, я одразу ж знайшла свою квартиру. Гарні дубові двері одразу запали мені в душу. Я вже люблю це місце.

Відчинити двері було доволі важко, адже Черч важив кілограм шість. Така моя маленька кабаноська. Хоча, не такий він вже і маленький. Впустивши в першу чергу кота, як в найкращих радянських традиціях, я зайшла і сама. Але квартира була неймовірною. Увійшовши до середини, я одразу потрапила в невеличкий коридор із шафою купе та кількома пуфиками, тумбочками й великим дзеркалом у світло-блакитній оправі.

Проходячи далі, я мало не втратила дар мови. Велика та сучасно обставлена кухня, зі зручними м'якими стільчиками та круглим столом. Тут же був вихід на балкон, з якого відкривався прекрасний вид на Київ. З іншого ж боку була простора вітальня у стилі Провансу з м'якими та гарними меблями, а також великим плазмовим телевізором. А от і другий балкон. І спальня, зроблена в тому ж стилі з великим та дуже м'яким ліжком, а також диваном, ще одним телевізором, величезною шафою та диваном, який, судячи з усього, розкладався.

- Ну що, Черче. - посміхнулась я. - Ось і наш новий дім. Тобі має сподобатися тут. - я знову почухала котика. - Піду принесу решту речей.

***

Ні, ну мені терміново треба заводити собі мужика, адже я так втомилась, тягаючи всі ці коробки. Ну то й що, що їх не багато. Я! Втомилась! І на тому все. Та все ж остання сумка знайшла своє місце, і тепер коридор був схожий на склад. Ну що ж, тепер час розбирати все. Тому, перевдягнувшись, я прийняла рішення зробити все якомога швидше.

Тут було найцінніше. Тому, взявши першу коробку, я повитягувала лежанку та всі речі Черча. На щастя, в нього їх було набагато менше. Особливо з того часу, як він потовстішав і не зміг влізти в жоден зі своїх костюмчиків. Але от наступні коробки...

В першій я обережно витягнула фото. На ньому мені було роки чотири, і я тримала в руках новеньку, щойно подаровану ляльку. Обличчя, замазане тортом, давало зрозуміти, що це було моє день народження. От тільки я не пам'ятала коли це саме. А от і та лялька. Маленька, із тканини з великими очима-гудзиками та рожевою сукнею. Вона зі мною була всі ці роки. А далі була скринька з коштовностями. І мені було байдуже яка в них ціна. Це останнє, що лишилось мені від батьків.

Обійнявши ляльку, я відчула, як сльози самі потекли з очей. Коли мені було шість років, мої батьки померли в авіакатастрофі. Мені тоді пощастило, що я просто не полетіла з ними, залишившись з тіткою. Я майже їх не пам'ятаю, та знаю, що була бажаною дитиною. Мене дуже любили.

Потім на мене очікували інтернати та прийомні родини, що постійно змінювались. І я вже просто очікувала своє вісімнадцятиріччя, аби втекти від всього цього. Але ні, мені пощастило, адже в дев'ять років я зустріла їх — Захара та Ольгу Ковальських, які й прийняли мене в родину, давши все, про що лише можна було мріяти. Я мала щасливе життя.

І от тепер, залишивши їх у Львові, я приїхала сюди, аби бути поряд з хлопцем, що мене зовсім не знає. От чесно, навіть не розумію, чим я керувалась, приймаючи таке рішення. Хоча, не варто й забувати про роботу, що відкривала для мене хороші можливості в майбутньому.

З таких думок мене вивів Черч своїм голосним нявканням. Котик явно був незадоволений, що про нього забули.

- Ходімо, хлопчику, я тебе погодую. - посміхнулась я.

Поставши фото на видне місце, я туди ж примостила фотографію з випускного з моїми другими батьками. Я завжди кажу, що вони мені найрідніші. Та й від свого коріння теж не варто відмовлятися. Багатьом людям не щастить з родинами. Я ж отримала цілих дві. Одні пишатимуться мною тут, на Землі. А інші, будучи на небі.