Розділ І

Так важко кохати когось, розуміючи, що між вами ніколи й нічого вже не може бути. Серце стискається, мов у лещатах, а думки — як рій бджіл, що не дає спокою. Ми такі різні, занадто різні, щоб навіть спробувати бути разом, і водночас я відчуваю, як ця любов мене з’їдає зсередини. Надто багато нас розділяє — не лише обставини, не лише минулі помилки, а сама суть наших душ. І це відчуття безсилих розривів, розірваних мостів між серцями, давить на груди так, що неможливо вдихнути повноцінно.

Раніше я мріяла, що все закінчиться інакше. Так хотілося, щоб історія нашої любові, яка тепер здається такою недосяжною, бігала по дому, торкаючись уявних стін теплом наших дотиків. Щоб вона називала мене “мама”, а не тільки “ти” чи “кохана”, щоб у кожному слові відчувалася приналежність, сім’я, спільне майбутнє. Але нажаль… реальність завжди холодніша за найсміливіші мрії.

Боляче дивитися в ті очі, які колись були такими рідними, такими близькими, а зараз — немов між нами розкинулося тисячу кілометрів порожнечі. Вони дивляться на мене так, ніби хочуть щось сказати, але слова застрягли десь на дні, де немає повітря.

— Аня, я… — він почав тихо, майже шепотом, і його голос тремтів. Мабуть, намагаючись знайти потрібні слова, щоб полегшити хоч трохи наш біль, але кожна спроба звучала порожньо.

— Тут вже не потрібні слова. — я гірко посміхнулася крізь сльози. — Я ніколи не зможу пробачити тобі. Це занадто для мене.

Його плечі опустилися, і він затих, немов усвідомив, що навіть найщиріші вибачення не можуть стерти минуле. Це все було занадто складно для мене.

— Я розумію… — прошепотів він, і в його голосі почувся сум і розпач. — Сам би ніколи не пробачив. Ось, тримай, — він поклав ключі на журнальний столик, його руки тремтіли. — Я завтра заїду за речами. Ти набагато сильніша за мене. Сподіваюся, знайдеш в собі сили хоча б поговорити. Про більше я не смію і просити.

Він пішов, грюкнувши дверима, і тиша накрила кімнату густою ковдрою. Я повільно опустилася на підлогу, відчуваючи, як у грудях наростає щем і туга. Більше не маючи сил стримувати себе, я дозволила сльозам текти, не намагаючись зупинити цей потік.

Чому це все відбувається саме зі мною? Чому саме я опинилася у вирі цієї непробаченої любові? Невже я не заслужила щастя, чи воно завжди буде проходити повз мене, залишаючи тільки уламки серця? Як він міг так зі мною вчинити, так легко відвернувшись від того, що колись було нашим всім? І попри це… я не можу перестати любити Льошу.

Я згадала, як ми вперше зустрілися. Його усмішка, яка могла розтопити будь-який лід у моїй душі. Як ми сміялися до сліз, прогулюючись вечорами під ліхтарями, тримаючись за руки, і відчуваючи, що світ належить лише нам двом. Як він шепотів мені на вухо смішні та ніжні слова, від яких серце завмирало від радості. Тепер це здається якимось іншим життям, немов хтось інший відчував цю любов, а не я.

Моя кімната, колись наповнена теплом і сміхом, тепер здається холодною та чужою. Кожен куточок нагадує про нього: запах його парфумів на подушці, його футболка, що валяється на стільці, кожна дрібниця, яка колись приносила радість, тепер лише підсилює біль.

Я згадала, як ми сиділи на кухні в перші дні нашого спільного життя, пили гарячий чай і сміялися над дурними жартами, які ніхто більше не зрозумів би. Як я дивилася на нього і відчувала, що знайшла своє місце у світі. Тоді не було страху, не було сумнівів — лише впевненість, що разом ми подолаємо все.

Як навчитися жити без нього? Як знайти сили, щоб вставати з ліжка кожного ранку, знаючи, що людина, яку ти любиш, більше не буде поруч? Чи здатен час загоїти таку глибоку рану? Чи зможу я колись знову відчути щастя без нього?

Я згадала, як він тримав мене за руку в холодну ніч, коли світ здавався сірим і порожнім. Як він обіймав мене, коли я плакала від дрібниць, які здавалися важливими лише мені. Як ми разом мріяли про маленькі радості — поїздки, нові книги, запах свіжозвареної кави вранці. І все це зараз здається недосяжним, мов далека зірка, яку не можна доторкнутися.

І все ж, серед цього болю, з’являється дивне відчуття… надія. Надія на те, що колись серце зможе знову відкритися, що колись я знайду в собі сили дихати без нього, навіть якщо зараз це здається неможливим. Може, одного дня я подивлюся на цей біль і скажу собі: «Я пережила це. Я стала сильнішою». Але поки що… поки що все, що я можу — це плакати, згадувати і любити мовчки.

Я згадала перший день, коли побачила Льошу. Як світ навколо здавався наповненим магією. Його голос одразу зачепив мене, його очі — неначе відкривали таємниці світу, про які я навіть не здогадувалася. Тоді я вірила, що ми зможемо подолати будь-які перепони, що разом зможемо створити щось справжнє. Але реальність, як холодний дощ, змочила мої мрії і змусила їх танути.

Я згадала кожну мить, проведену з ним, наче це були сторінки книги, яку я перечитувала знову і знову, намагаючись зрозуміти, де все пішло не так. Як ми гуляли в парку, тримаючись за руки і сміючись до сліз. Як він підтримував мене, коли я боялася зробити важливий крок у житті. Як ми мріяли разом, будуємо плани на майбутнє, навіть не підозрюючи, що все може обернутися інакше.

І зараз, коли я сиджу на підлозі, відчуваючи порожнечу у своєму серці, я розумію, що ніякі слова, ніякі спогади не повернуть його до мене. Лише тиша, лише спогади і відчай. Але навіть серед цього болю є частинка світла — частинка надії, що я колись навчусь жити без нього, що я знову буду щасливою, хоч і іншим чином, ніж мріяла.

Бо так гарно все починалося…