Епілог

Ден заплющив очі, а як розкрив їх то вперше за довгі роки, проведені в тунелях потойбіччя, злякався. 

Навколо непроглядна темрява і він задихався. З кожною секундою дихати все важче. Чув нерозбірливі голоси. Не міг зрозуміти: вони були назовні десь чи в його голові. Це лякало.  Він знову побачив світло, але вільно дихати так і не зміг: хапав ротом повітря,  як риба викинута на берег. Світла ставало все  більше і нарешті його крик виривався  з легень,  він  широко розплющив  очі і побачив знайоме обличчя.

— Ліза?— позвав подумки.

Перед ним була та, з якою він хотів залишитися в ненависному місті, яку врятував від смерті і яку ледь не вбив.   

Їх погляди зустрілися. Він перестав кричати, усміхнувся та відчув знайоме тепло в районі грудей: душа наповнюється почуттям ніжної любові до неї.

Він захотів  промовити її ім’я, та зрозумів,  що не може нічого сказати. Точніше не знає як сказати. Він забув як говорити. Він не вміє говорити.

Оченятами немовляти Ден побачив, що Ліза заходиться в лікарняній палаті і тримає його крихітне тіло на руках. 

Він чує її голос: тихий та мелодійний і розуміє, що вона співає.

Вона таки виконала обіцяне: заспівала йому — колискову.

В цю мить всі спогади про колишнє життя промайнули, мов блискавка і Ден забув все.

Почався його новий шлях. 

Доля подарувала шанс прожити все з чистого аркушу. Почати нову гру за кращу долю.

А десь там, в людному мегаполісі, займався світанок. Скоро відкриється вхід в метрополітен для тисяч, поки що, не загублених душ.