17. Яна

—  Чому саме тут? — впевнений голос обірвав потік її думок.

Вона здригнулася і обернулася.

Позаду стояв високий, широкоплечий хлопець у довгому чорному плащі з каптуром на голові, з під якого визирало сумне лице. Він уважно роздивлявся її: тендітну, світловолосу дівчину.

—  Що? — хрипко видихнула і розгублено витріщилася на незнайомця здивованим поглядом, намагаючись збагнути: звідкіля він взявся.

Ще хвилину потому навколо не було ні душі.

— Тебе як звати? — відповів питанням незнайомець.

— Яна, — буркнула на автоматі невпевнено, потім, оговтавшись, різко видала. — А що? Ти, блін, хто такий?

— Я чекаю останнього потяга.

Незнайомець дивився вже не на неї, а в бік сусідньої платформи, що була навпроти тої де він і вона чекали останнього нічного поїзда.

Там, з наростаючим гулом, з мороку тунелю поїзд гнав перед собою світло і вітер. За мить на станцію метро увірвалось з десяток вагонів. Всі двері з шумом відкрилися і випустили на перон зграйку підлітків. Вони гучно гигочучи, линули до ескалатора. За ними задріботіла бабуся в строкатій хустці. Останнім плентався середнього віку чоловік в костюмі «офісних планктонів», на його обличчі: втома, байдужість та злість на себе та Всесвіт.

— Яно, чому метро? — запитав знову хлопець, вивчаючі бліде дівоче обличчя з чорними патьоками косметики, які лишили сльози. Дівчина мовчки проводжала поглядом нічних пасажирів.

—  Мене завжди цікавило, —  вів далі він. — Що спонукає людей вбиватися на рейках? Є ж купа інших способів.

Яна відчула одночасно переляк, гнів і подив. Вона тільки-но зробила остаточний вибір. Наважилася. Сил і рішучості вистачило би на той останній стрибок. Вона хотіла стрибнути під останній поїзд, який мав от-от приїхати на цю платформу. А тепер вся впевненість зникла і лишила в душі образу, розчарування та злість.

Дівчина морально розчавлена, немов дійсно її переїхав поїзд. Хоче мовчати і ні про що не думати.  Але відповіла незнайомцю, аби той скоріш відчепився:

— Для мене справжнє життя почалося і закінчилося тут, в підземці, — процідила крізь зуби, —  тому і смерть хочу зустріти тут.

У вагонах пролунало: «Обережно двері зачиняються…». Поїзд на сусідній платформі важко зітхнув, двері слухняно зачинилися, з шипінням випускаючі повітря. Електричний струм погнав синій тулуб потяга в пітьму тунелю. 

—  Вичерпна відповідь, — скривив губи хлопець, — та на більше і розраховував.

Вони залишилися вдвох під арочним склепінням станції метрополітену.

—  Рада за тебе! — Яна розвернулася і попрямувала до ескалатора, який відвозить у нічну пащу міста пасажирів підземки.

—  Стій! — гукнув стримано, але твердо.

Дівчина завмерла і обернулася до нього. Сама не розуміючі чому.

Він підійшов ближче.

Вона позадкувала, озираючись. Нікого.

—  Не бійся, — зупинився  та усміхнувся. — Ти хотіла зустріти кістляву бабу з косою, а тепер лякаєшся смертної людини?

—  Деякі люди жахливіші за смерть.

Величезні круглі люстри під стелею кидали яскраве світло на викладену гранітними плитами підлогу та на стіни, прикрашені ​​червоною мозаїкою. Лампи, розвішані вздовж платформи, висвітлювали безлюдний перон.

—  Хтозна, хто зна, — сказав задумливо, — давай сядемо. Ти не поспішаєш  і ніхто тебе там не чекає, — показує пальцем вгору, де над ними вирував нічним життям мегаполіс. —  Правда ж?

Яна хотіла заперечити, та махнула приречено рукою і похнюпившись, покірно сіла на одну з лавок, що ховалися в нішах стін платформи.

Переляк пройшов. Злоба згасла. Повернувся відчай. А справді: навіщо поспішати, до кого йти? Та й що цей дивак зробить їй? Всюди камери відео спостереження, а якщо щось, то заверещить так, що всі таргани збіжаться..

— Знаєш. Початок та кінець існують лиш в кіно та в книжках. — Присів поруч хлопець. — А життя — це народження і смерть. А між ними — шлях. А те, що здається кінцем — тільки перехрестя, від якого розходяться нові дороги.

— Ти, хто блін? —  Яна зло глянула на нього та зірвалася на крик. — Філософ доморощений? Постів в мережі перечитав? Це тільки красиві гівняні слова! Толку від них, як з козла молока! — закрила обличчя долонями. — Ну якого художника ти причепився? Хто тебе просив говорити зі мною? —  виплеснула шквал емоцій на незнайомця. —  Звідки ти взагалі взявся? — з очей потекли солоні потічки і змили залишки косметики.

Хлопець витягнув з кишені хустку і подав їй. Яна з підозрою глянула  спочатку на білий носовичок, а потім на хлопця.

—  Він чистий! — запевнив той.

—  Дякую, — кивнула і протерла очі та обличчя.

—  Я звідти! — відповів  невпопад хлопець, показуючи в бік ескалатора.

— Що? — на мить дівчині здалося, що він з неї глузує, але очі були серйозні.

— Всі сюди приходять зверху. Та не всі повертаються тим же шляхом.

—  От і валив би собі, подалі звідси!