11. Мара і Ден

Ден відкрив очі і побачив своє відображення у великому квадратному дзеркалі, що висіло на стіні. Поворухнутися не зміг. Хтось прив'язав його мотузками до дерев’яного стільця.

Відвів погляд від дзеркала і оглянув кімнату, освітлену променями сонця, що зазирали крізь відчинене вікно.

За мить згадав, що скинув Лізу з мосту. Чи хотів скинути? І одразу в голові почув голос:

«— Ти нікчема! Не зміг її порішити!»

Ден застогнав і замотав головою, в надії що голос зникне. В думках все змішалося. Чи точно це його думки? Ні, не його? Він їде з котушок?

«— Нічого, я це виправлю! — продовжував голос. — Ти мені не завадиш, слабодухий!»

Ден в паніці усвідомив — його тіло почало йорзатися на стільці, без його волі! Жахнула думка: «Хтось захопив контроль над його тілом! Хтось вдерся в голову! Що робити?»

Замість відповіді, перед ним з'явилася гарна жінка, років тридцяти. Обома руками взяла за плечі,  боляче стиснула. Зазирнула в очі і заговорила.

— Ден! Дивись мені у вічі і ні в якому разі не відводь погляд, якщо хочеш повернути своє тіло і розум! Дивись тільки на мене! Ясно?

Ден хотів, але не міг нічого сказати. Тільки очі ще слухалися і він кліпнув два рази.

— Молодець!  — похвалила незнайомка.

Раптом голова сама по собі повернулася вправо.

— Ні дивись на мене, ти потвора! — в голосі жінки лід. — Ще раз уткнеш подібне, знищу тут і зараз! І плювати мені на людину! А так ще поживеш, тварюко! Усьок?

Голова хлопця повернулася до жінки.

— Ден, я не до тебе говорила. Продовжуй дивитися мені у вічі! — голос знову став звичайним, мирним. — Я зараз відійду, а ти дивись далі в дзеркало і не відводь від нього погляд, щоб там не сталося, щоб я не казала, чи не шептав той, хто в тобі.

Вона зникла  з поля зору і виникла за спиною. Він побачив її у віддзеркаленні.

— Дивись в дзеркало! — наказала жінка і щось прошепотіла про себе.

 Відображення на склі розмилось.  Звідти линув потік яскравого білого світла й окутав його. Ден дивився на обриси кімнати, немов у білому тумані і поворушив шиєю. Сам!  Він знову відчував тіло! Поворушив  пальцями на руках та ногах

— Що за фігня? — Дар мови теж повернувся.

З дзеркала досі линуло світло. В ньому проступало відображення жінки. Але тепер вона виглядала старшою, але не зовні. Щось змінилося в погляді: став більше проникливим. ЇЇ голос линув спокійно, немов заполонив все навкруги. Було чутно тільки слова жінки і більше ніяких звуків.

— Ден. Мене звати Мара. Нажаль ти став частиною гри, яку затіяли дуже давно ті, хто намагається тримати баланс світла і тіні у Всесвіті. З Лео ти вже познайомився…

— Я не розумію... — перервав роздратовано Ден.

— Будь ласка, не перебивай і продовжуй дивитися в дзеркало! Це єдине що тебе зараз врятує.

— Звільни мене! — викрикнув Ден. — Лео мене ніколи не зв’язував!

— Але і ти не  вбивав нікого! — підвищила тон Мара, —  поки з ним не зв’язався!

— Вона ж жива, правда? — Ден опустив винувато погляд.

— Так. Я встигла. — Насупила брови. — Наберись терпіння, я все поясню. Інакше ти не доживеш до вечора. — Дивилася на хлопця не кліпаючи. — Домовилися?

Ден кілька секунд глядів на жінку у віддзеркаленні і кивнув.

— Добре! — кивнула у відповідь Мара. —  А тепер слухай мене! — в очах суворість і втома одночасно. — Я розповів все, як можна ясніше і ти вирішиш свою долю. Я дам тобі вибір, як і Лео, але він змахлював, обманув, але я теж не першу сотню років живу. Я знайшла вихід. Але не знаю чи він тобі сподобається. — Відходить від дзеркала і дивиться у вікно. — Добре, що зараз ранок і Дзеркалиця, ще довго буде живитися світлом. І в нас є час і поговорити і врятувати тебе.