8. Дені і Ден

Ден прийшов  до тями. В  думках кавардак і голова трохи болить. Глянув на годинник — години чотири у відключці був.

 Дивно.

За вікном ще не темно, але вечірнє небо затягнули  дощові хмари.

А потім з закутків свідомості виринула думка:

" І що з того, що в неї тепер все зашибісь? Вона налагодить стосунки з батьком, то її життя, а не твоє… моє! Нікуди вона не поїде з тоб… зі мною!”

Ці думки врізалися в його роздуми зненацька і чітко звучали в голові. Таке вперше з ним.

“Їй ти… я допоміг. А хто мені допоможе? Вона? Яка біжить до свого татка, як тільки він її гукне, і пофіг, що той об неї ноги витирав! Вона слабка! Вона сама собі не дасть ради. Зараз вона ніхто тобі… мені. Чому я мушу тікати? Чому мушу втратити назавжди маму? Що тобі.. мені.. та наївна Ліза? Вона скоро все забуде і буде насолоджуватися життям, а я буду один виживати чорт зна де.”

Здавалося це і його, і не його думки. Але ж це маячня якась. Та хіба те, що відбувається з ним останню добу влазить в якісь рамки нормальності?

Тепер, думки які здавалися не його і ті,  які були звичні, злилися в єдиний потік.

“Не важливо, що там Лео задумав,  ким би він там не був. Але це моє життя! Я зроблю все,  щоб бути щасливим з мамою.  А Ліза…”

— Ні-Ні! — хитає  головою. — Це ж брєд! Я не зможу!

"Я зміг Шпалу завалити і це зможу! І матиму все! Такі як вона слабкі! Вони не заслуговують на нормальне життя?  Якщо вони не хочуть жити при перших же траблах! А я хочу! І хоч я не можу повернути батька, але маму — зможу! Я сильний…"