7. Ден і Лео

Той поцілунок був коротким, але Ден досі відчував його приємний  присмак, який залишив слід в думках і в пам'яті тіла. Тепер Ден не був впевнений, що хоче покинути місто. Усвідомив, що хоче знову побачити Лізу. Він не надіявся, що вона захоче гайнути з ним світ за очі. Вона не така, як він. Але з нею так спокійно. Він забував про всі негаразди. Таким щасливим себе відчував давно. Чи ніколи? Чи можливо то було в іншому житті? Коли був живий батько.

Ден провів Лізу. Повернувся в номер і допізна втикав серіали. А опівночі в двері постукали. 

— Відчинено! — Ден,  піднявся з ліжка.

— Бачу, добре влаштувався. — Чоловік в чорних окулярах зайшов, зачинив двері і оглядівся.

— Чому в окулярах? — почав одразу допит хлопець, забивши болт на ввічливість.

— Люблю сутінки.

— Ти вампір?

— Ти що! Ні! Ці упирі вимерли вже давно.

— Я думав, вони безсмертні.

— Безсмертні лиш душі. А кровопивць давно вже повбивали, твої предки. Ну не особисто твої. Я загалом про рід людський.

—  То тобі потрібна моя душа? — очі Дена округлилися. — Невже ти…

— Малий, ти, явно, тупих фільмів передивився.

— Щоб ти там не запропонував, моя відповідь — ні. А ця штука прикольна. — Ден витяг з кишені монетку і кинув Лео. Той спритно її вхопив.  — Дякую, що дав покористуватися.

— Ти не дурак. Але все ж ми поговоримо, вважай ця розмова  —  плата за користування монетою. Це кілька хвилин твого часу і ти мене більше не побачиш. Якщо захочеш.

— Окей. — Ден бере рюкзак і складає в нього речі. — Я слухаю.

— Ти хочеш зараз кинути все і втекти. А й дійсно: чого паритися? Але ж можна все змінити і повернути те, що втратив — маму. Справжню! Ти поставив хрест на ній. Але  її можна витягти з тої ями. Зараз лікують і не таке. Мізки на місце поставлять і душу підлатають, разом з тілом. І в тебе буде сім’я. Так, не повна, але ти матимеш те, що вже п’ять років не маєш. Звісно це коштує грошей. Великих! Тому крім цієї монетники, я пропоную разовий бонус: виграш в лотерею, в будь яку! Ти зможеш зірвати один джекпот. Сам вибереш, заповниш будь які цифри і гроші будуть твої. Ти будеш володар своєї долі, бо гроші правлять світом, ну і лайки в соцмережах. — Всміхається. — Твоя душа мені не потрібна і ніякого договору кров'ю теж не треба підписувати. Кожен сам вибирає як розпоряджатися своєю душею. Ти живеш зараз, а що буде після смерті — не важливо. Ти можеш прожити яскраве життя, лиш треба виконати одну темну справу. І не питати: нащо. А зробити потрібно…

***

Ден аж сіпнувся, коли почув, яке завдання необхідно виконати.

— Ні! —  очі ледь не вискочили з орбіт, щелепа відвисла на пару секунд. — Звісно, ні!

— Не гарячкуй, малий. Обдумай все добре. Не спіши, я оплатив тобі ще цей номер на добу. Якщо погодишся, просто глянь в це дзеркало і назви моє ім’я. — Простягнув квадратне, в дерев’яній рамці, люстерко, не більше за смартфон. — Це мій останній презент тобі.

Ден взяв його і роздивився. Нічого особливого, звичайне дзеркало.

— А якщо не погодишся на пропозицію, то просто розбий його і викинь. І ти більше ніколи мене не побачиш. Але навіть коли розіб'єш, в тебе буде ще доба, щоб передумати і виконати завдання. І тоді я виконаю обіцяне! Пам'ятай це!

Лео вийшов з номеру.

 Ден залишився наодинці зі своїми думками. Та майже одразу прийняв рішення не робити, те що запропонував чоловік в білому. Він дуже хотів повернути маму, але ціна була за це занадто висока. 

На душі одразу стало легше. Він згадує Лізу і важкість повертається.

Залишатися чи їхати геть? Єдине світле, що його тут тримає це Ліза.  Він хотів ще побачити її очі. Обійняти і не відпускати, відчути запах волосся, тепло її тіла, а потім довго-довго цілуватися. Ніколи з ним такого ще не було, щоб так бажав бути поряд з дівчиною.

Врешті, вирішує поспати.  Ранок мудріший вечора.

Вранці, Ден перевірив, чи все необхідне є в рюкзаку. Вирішив все таки їхати з міста. А як десь облаштується,  повернеться за Лізою. Сьогодні з нею зустрінеться, все пояснить і піде на вокзал.

Краєм ока побачив на столі мале люстерко. Скло в ньому було якесь темне і мутнувате.

Своє відображення Ден там бачив, мов в тумані. Але щось притягувало погляд.

 Здалося може дивитися не тільки на себе , а й — в  себе —  зазирав у власні думки та спогади.

Насилу відірвав від нього погляд та кинув його на підлогу. Воно впало, та не розбилося. Він підняв  і вдарив скло об кут стола. На склі утворився візерунок із тріщин,  схожий на павутину. Тріщини розділили  поверхню люстерка на десятки малих дзеркалець.

Брови хлопця поповзли вгору, він помітив, що з усіх тих міні дзеркал на нього дивляться  очі. Вони одночасно кліпнули і зникли, а уламки скла стали темними, як ніч без зірок. Ця темрява вмить накрила Дена суцільною хвилею мороку.

Він закричав. Відчув, як його слух та думки  заполонив нерозбірливий шепіт тисячі голосів. Голова розколювалась від болю. Свідомість відключилася.