4. Ден і Ліза

Ліза мовчки продовжувала дивилася вниз, а Ден — говорити.

—  Коли мій батько помер, я теж хотів до нього. Якби точняк знати, що  я його там побачу, я б давно порішив себе. А так… —   Ден замовкає, переводить подих. —  В мене лишилася мама, в тебе твій старий. І є шанс, що все можна якось наладити. А вдвох ми зможемо знайти вихід швидше. Я не в одній сраці побував і поки завжди все закінчувалося норм.  Давай руку.

Ліза переводить заплакані очі на хлопця,  потім — на його простягнуті руки і  відриває одну долоню від поручня. Іншою ще міцніше тримається за поручень. Ден допомагає перелізти дівчині.

Ліза поправила мокре волосся, що прилипло до обличчя і знову заходиться ридати, повільно сівши  на бетон, у ніг хлопця.

Ден присів біля неї та обійняв за плечі.

— Я, Ліза. — Вона пригорнулася до нього.

— Прикольне ім’я, — він обережно обійняв її.

Більше хвилини тільки дощ порушував тишу на мосту.

— Ти як? — запитав Ден.

Ліза схлипнула, шморгнула носом і навіщось тильною стороною долоні розтерла сльози по мокрому обличчю. І замість відповіді, тихо крізь сльози почала говорити.

— Він швидко забув маму. І привів худорляву блонду з довгими ногами. Та стерво спочатку морально мене принижувала, коли він не чув, а потім побачила, що все сходить їй з рук,  почала користуватися тими руками. — В її голосі Ден почув металеві нотки. — Раз навіть декілька синців лишила на моєму обличчі. —  Почала  говорити гучніше.  —  А батько повірив тій паскуді. Прикинь! І він свою рідну дочку ще й винною зробив! — Перейшла вже на крик. — Те стерво сказало, що то я спровокувала  конфлікт! А вона, бач, нещасна тільки захищалася, від неврівноваженого дівчиська підлітка! —  Вдарила кулаком об бетон. —  Ага, так захищалася, що жодної подряпини не лишилось на ній!—  Крик потонув у риданні і ледь не пошепки слабким тоном продовжила. — А батько нічого не зробив тій курві. І навіть доброго слова не сказав мені. Сліпий черствий ідіот! Нащо мені жити. А,  Ден?

Ден мовчав і гладив її мокре волосся.

***

Дощ майже вщух. Останці залишки крапель падали на асфальт.  Ден і Ліза зупинилися біля старої десятиповерхівки.

— Вони почнуть мене гризти, як я зайду. — Зітхнула Ліза. — Та сучка знову, щось нашепче  про мене і він повірить.

— Знаєш, втовкмачити в башку твоєму старому, що він лох, я не можу. Але, кажись, я  знаю як зробити так, щоб мачуха пішла.

— Тільки не кажи заяву в поліцію накатати і побої зняти, не проканає.

— Ти кажеш вона в «інсті» тіпа там фіфа крута?

— Ага, за лайки та підписників душу продасть.

— Короч, слухай,  що робити.

***

Через п’ять хвилин промокла та замерзла Ліза піднялася на свій поверх і відчинила  квартиру. Через кілька хвили там почувся  жіночий крик, та інколи його переривав чоловічий голос.

Ліза мовчки слухала всі докори дорослих, опустивши голову та втупившись в підлогу, ледь всміхаючись кутиками губ. 

***

На іншому краю мосту, в темряві, стояли двоє. Чоловік в білому і жінка в чорному. Обоє сухі. Якийсь не видимий купол над ними захищав від зливи.

— Ти, блін, знала кого вибирати.

— Лео, на цей раз ти  прогадав. Він не зробить цього.

— Ні, мала, ще рано пити шампусік.

— Не називай мене так!

— А то що?

— Язик всохне!

— Маро, ще є час, повір я не програю. — Лео зник. 

Стіна води накриває жінку.

Вона розгорнула парасолю і пішла порожніми вулицями геть від мосту.