2. Лео

За столом сидів чоловік, теж в окулярах, але в темних: сонцезахисних. На ньому був білий піджак, що  контрастував з чорною сорочкою. В правій руці тримав теку з паперами і розмахував нею біля обличчя, немов віялом.

— Ден! Проходь, сідай, — вказав, на табуретку біля столу. — Не стовбич шваброю.

Ден сів. Широко розкритими очима, роздивляючись незнайомця.

— Максим Ігорович люб’язно дозволив з тобою поговорити. — Чоловік поклав теку на стіл. — Виявляється,  в тебе пристойні проблеми. — Дістав якийсь папірець. — Ось заява в поліцію від батьків Олега Денисюка.

— Шпала здав таки! —  подумав Ден, а вголос запитав: — Ви із поліції?

— Ні і Ні.

— Що?

— Ні, Шпала не стукач. Знайшлись інші. І ні: я з мусорами діла не маю.

Брови Дена підскочили вгору.

— Не вже думки читає? — гадав про себе.

— Неважливо хто я, — незнайомець нахилився ближче до Дена і по змовницьки прошепотів. — Мене називають Лео і я той,  хто може тобі допомогти.

— Я не просив допомоги! — Ден відсторонився назад і ледь не впав з табурета. — Я з усім розберусь, не вперше.

— Не кіпішуй, малий. Просто вислухай, а далі вибір за тобою. Двері не замкнені.  Йди хоч зараз і вигрібай лайно сам.

Ден якусь мить дивився на спокійне обличчя Лео, озирнувся на вихід і лишився сидіти.  Дійсно, що він втрачає?

 — От і славно! — гучно сплеснув долонями чоловік, відкинувся на спинку стільця і спокійним голосом продовжив. — Отже, розклад такий. Тебе попруть зі школи прямо зараз, в кінці навчального року, без атестату.  За бійку зі Шпалою можуть пришити тобі розбій. А його батьки постараються, щоб ти отримав по повній.  І зашумиш ти в колонію для неповнолітніх.

Ден зблід, мимоволі скривився та промовчав, слухаючі далі.

—  А як пронесе, то ти все одно стоятимеш на обліку в поліції. І тебе навіть в ПТУ не візьмуть. І що тоді? Ні освіти, ні роботи нормальної знайти не зможеш. Такі як ти пригодяться одним лиш людям, які дадуть роботу, платитимуть добре, але якщо мусора накриють, ти сидітимеш на нарах, і врешті решт тебе або порішать твої дружки, або мєнти, але як би там не було — горіти тобі в пеклі все одно. А я можу пекло змінити на досить пристойне життя. Я пропоную угоду. — Дістав з теки пластикову карту і простягнув хлопцю.

Ден мить вагався, але взяв її. Брови поповзли вгору як зрозумів,  що тримав  в руках.

— Так, це твій атестат про закінчення неповної середньої освіти, а от і документи з оцінками, доволі пристойними. —  Витягнув новий папірець з теки. —  Всі печатки і підписи є. Тебе приймуть не тільки в ПТУ, а й в якийсь нормальний технікум, після якого можеш навіть поступити в інститут фізкультури, наприклад, силою тебе не обділила природа. А головне зможеш  звалити з цього району, навіть з міста і забути про те все, що коїться вдома. Гуртожиток в чужому місті для тебе буде раєм, ніж те що ти маєш зараз. Правда?

Ден здригнувся. Він давно мріяв покинути місто. Не бачити матір таку. Хотів лиш залишити в пам'яті її добрий образ: якою вона була до смерті батька та забути все, що відбулося після.

Лео вказав пальцем на шматок пластику, який Ден тримав.

— Цей атестат, з усіма офіційними документами будуть твої. Все, що потрібно буде зробити — це поговорити з одною людиною, на яку я тобі вкажу, просто переговорити і все. —  Чоловік взяв аркуш, на якому була написана заява в поліцію. В пальцях іншої руки, нізвідки, з'явилася  запальничка. — А це згорить. — Він клацнув запальничкою і хлопець зачаровано дивився на вогник.

***

За декілька хвилин, Ден, на ватяних ногах вийшов з комірки директора. В руках  тримав пластиковий атестат. Документи, про закінчення дев’яти класів школи, які підтвердять, що він матиме неповну середню освіту, отримає пізніше.