Пролог

—  Знову проблемна дитина? — симпатична жінка, років тридцяти, говорила тихо, але впевнено.

—  Маро, яка дитина? — посміхнувся у відповідь високий чоловік міцної статури в білосніжному класичному костюмі. —  Не сміши мої штани. Он який здоровий лоб.

На даху висотки прохолодно, та вона не відчувала цього. Вітер розвіював краї чорної сукні та русяве  волосся, що водоспадом накривало оголені плечі.

—  Лео, ти знаєш, про що я. —  Мара відвела очі від екрану смартфону і подивилася  на вогні нічного міста.

— Та пофіг! —  Лео став на край даху. — Твій хід. — На вид йому десь за сорок, але в погляді ховалася безодня прожитих років.

— Почекаєш! —  жінка занурила погляд в екран телефону.

— Та бери будь кого, всі вони слабкі нікчеми! — чоловік заглянув в її телефон.

— Їм просто потрібна поміч. — Мара похмуро зиркнула з під довгих вій на співрозмовника. — Всі мають право на помилку і шанс її виправити.

— Вони вже обрали свій шлях. — Лео посміхнувся кутиками губ. — Так, мої ще ті лузери, але я їм даю вибір. Вони  здатні змінити свою долю. А ти за чуба своїх тягнеш,  щоб врятувати нікчемні душі.

—  Стулись! — відмахнулася  Мара, не відводячи погляд від смартфону.

За хвилину в телефоні Лео засигналив месенджер.      

— Нічо так фейс! —  він подивився  на світлину в повідомленні. — Що ж, гра почалася. — Зробив крок у порожнечу, але не впав з даху, а димом розчинився в повітрі.

—  Фраєр недороблений! — хмикнула жінка і теж розвіялась, мов вранішній туман.