Глава 14

Я помалу приходила до тями, розплющила очі, але одразу зморщилась від різкого болю в голові і, поки він не став легшим, заплющила назад. Повністю отямившись, я оглянулась, щоб зрозуміти, де знаходжусь. Кімната зовсім мені не знайома і від цього одразу стало не по собі. Я підвелась, допомагаючи собі руками, і сіла.  В пам'яті помалу відновлювалася картинка вчорашніх подій. Я пригадала все: як сиділа на ліжку в тій темній кімнаті і у думках перебирала все можливе, що могло зі мною статися в той момент, як надрививисто кричала і відбивалася, а ще момент, коли побачила Андрія Бурського, який увірвався у кімнату і побив мого кривдника. Остання ситуація довше за інші засіла у голові. І з'явилося до чоловіка декілька питань, включаючи те, де я зараз, бо саме його я бачила останнім. 
Нескладно здогадатись, чиї кроки мені зараз чути за дверима. І я  цілком мала рацію, бо двері кімнати відчинились і увійшов Він. Наші погляди зустрілись. В його шоколадних очах я не могла прочитати нічого, навіть злості не бачила, як це часто буває під час наших зустрічей. Він просто зробив крок вбік і сперся плечем на стіну, оглядаючи мене.
-Де я?- першою перервала тишу.
-У мене вдома,-спокійним голосом відповів він.
-А чому я тут?- це питання мене хвилювало більше.
-А ти хотіла залишитися там?- я заперечно похитала головою,- Та й ти втратила свідомість, а твоєї адреси я не знаю. Чи, можливо, я мав  викинути тебе десь на вулиці? 
Я знову похитала головою і опустила погляд на свої ноги. Зараз я бачила на них сині відмітини від пальців, залишені вчора тим покидьком. Згадую ті події і серджусь, стискаю в кулак тканину ції проклятої сукні. Я корю себе за слабкість. Адже фізична підготовка у мене непогана, а вчора я так жахливо облажалась і ледь не дала статись непоправному. Хоча тепер розумію, що причиною такої слабкості могла стати втома, адже я зовсім не спала минулої ночі. І ,як не дивно, саме через чоловіка, з яким перебуваю зараз в одній кімнаті.
-Дядьку я нічого не казав і тобі не раджу, бо не повірить. Викручуйся тепер сама,- Андрій підійшов до столу, що стояв під вікном, і з його верхньої шухляди дістав тюбик крему, одразу кинувши його поруч зі мною на ліжко.
-Що це?-я запитально вигнула брову, взяла річ у руки і почала роздивлятися написи на ній.
-Лікує синці. Чи ти хочеш продовдовжувати виляти хвостом перед моїм дядьком у такому вигляді?- він вказав поглядом на мої ноги і на щоку.
"От бісячий тип". Я подивилась на нього  не зовсім доброзичливо, пропалюючи поглядом, але він залишався стояти на місці з повністю серйозним виразом.
-А тобі не плювати, який я маю вигляд?- зязвила я.
Він ухмильнувся і склав свої жилаві руки на міцних грудях.
-Мені то плювати. Але от дядьку не подобаються потріпані підстилки. Задумайся!
Я різко встала з ліжка і підійшла до чоловіка впритул, кинувши в нього кремом, що тримала у руках.
-Не хвилюйся. І сама якось дам собі раду.
Після цих слів рушила до виходу з кімнати, намагаючись покинути її, а потім і будинок, де знаходжусь. Хотіла подалі звідси. Подалі від цього чоловіка.
Вийшла з кімнати і, не озираючи попрамувала до прозорих дверей, з-за яких виднівся зелений двір.
-Я б не рекомендував тобі так вільно ходити по моєму дому,-за спиною почувся голос чоловіка.
Я проігнорувала, але зробила декілька кроків вперед і завмерла на місці, нервово ковтаючи слину. З-за вугла вийшов і став переді мною доберман. Він дивився мені в очі і повільно показував свій оскал, злегка погаркуюючи.
Все, що я могла зробити в цей момент, - відвести від пса погляд, бо з дитинства знала, що вони відчувають страх. А він у мене зараз був, бо я вперше бачила добермана наживо, його гострі прямі вуха, видовжену морду, довгі міцні лапи  та темно-коричневу шерсть. Пес помалу підходив до мене, а я не сміла ворухнутись, бо опинилась в пастці між двома звірами: один собака, а другий його господар.
Андрій обійшов мене зліва і підійшов до тварини, нахилився і погладив його по короткій шерсті, а потім взяв за нашийник, притримуючи його біля ноги.
-Арчі не любить гостей, тому може і накинутись,- сказав він, перевівши на мене погляд.
Від його слів легше не стало, але, коли зрозуміла, що пес більше не гарчить до мене і його утримують, зрушила з місця і швидшими кроками рушила до виходу.
-Весь в господаря,-з'язвила я.
-Не забувай, що я можу і відпустити його,- чоловік єхидно посміхнувся, а я прискорилась і вийшла через вхідні двері.
Куди йти я не знала, але головне знайти вихід з території і зловити таксі. 
-Стій!- крикнув Андрій позаду.
Я проігнорувала. Він підбіг і різко схопив мене за руку, розвернувши на себе.
-Я двічі не повторюю. Куди ти зібралась?
-Додому,- я змогла вирвати з його хватки руку і відступила на крок назад.
-Сідай у машину,- він вказав в той бік, де стояла його BMW,- Ти звідси ніяк сама не дістанешся додому. Громадський транспорт тут не їздить і таксі теж, щоб ти знала. Хочеш пішки? Будь ласка.
Я розвернулась і хотіла було йти.
-Чорт, Аню, сядь у машину,- в голосі його читалось роздратування. 
Не побачивши з мого боку жодної реакції, він підійшов до мене ззаду і підхопив на руки.
-Ти з глузду з'їхав?- я намагалась вирватися, била його по спині своєю сумочкою, яку забрала одразу, як виходила,  з кімнати. Він не піддавався, міцно тримав мене, стиснувши зуби, і ніс до машини. Від контакту з його твердими грудьми по моєму тілу проходили мурашки, а серце, як скажене, колотилося. Від такої ненормальної реакції організму на нього стало навіть не по собі. У голову лізли дивні думки, які я швидко відганяла від себе. 
Андрій легко відкрив дверці однією рукою, посадив мене на сидіння, потім пристебнув паском безпеки і заблокував двері з мого боку, щоб я не вибралась, поки він обходив автомобіль і сідав на водійське місце.
-Я тебе не просила про це,- я склала руки на грудях, сердито позираючи на чоловіка.
-А я не просив виряджатися так, щоб потім не знаходити тебе в руках якогось покидька,-він практично кричав ці слова, міцно стискаючи руками кермо і виїжджаючи на дорогу.
Я широко розкрила очі і дивилася на нього, не розуміючи підгрунтя таких претензій.
-Не зрозуміла. Що ти хочеш цим сказати?- Андрій відволікся від дороги на мене.-Мій зовнішній вигляд чи життя аж ніяк не мають тебе  стосуватися. Допоміг, дякую! На цьому все.
-Ти сама створюєш собі проблеми, з яких потім не можеш самотужки вибратися.
-А я і не просила мені допомагати вчора. Ти ж так хотів мене позбутися біля кар'єру, то чому не позбувся, чому не дав мене пристрелити і врешті-решт  навіщо рятував вчора? 
-Цьому є причина,- спокійно відповів чоловік.
-Яка ж?
-Я не бачу сенсу щось пояснювати, якщо ти все одно не повіриш,- він косо глянув на мене.
-Правильно, не повірю.
Я склала руки на грудях і втупилась поглядом перед собою, не бажаючи більше про що-небуть говорити з ним.