Глава 11

Сподіваюсь, що цей день у кожного з вас пройшов спокійно і всі в порядку! Бережіть себе і приємного читання!

Дуже прошу не забувайте залишати коментарі! Це навіть потрібно не для підняття активу книжки, а для мене особисто, щоб я, як автор, розуміла, що мої старання не даремні!)))

Глибока ніч. На панелі приборів автомобіля висвічується час: 01: 15.  З вікна автомобіля видно, як швидко змінюються міські пейзажі. Вони повільно зникають , залишаючи десь позаду вогники нічного міста.  

У салоні повна тиша, лише чути як зовні реве мотор гелендвагена. Уже хвилин сорок у чужому авто мене везуть незрозуміло куди. Атмосфера напружена. Здається, що повітря в салоні наелектризоване і один необережний рух спровокує електричний розряд. З водійського сидіння час від часу на мене позирає пара очей кольору темного шоколаду. Обличчя Андрія Бурського серйозне і зосереджене на дорозі, знервованість ситуацією видають лише руки, на яких виступають жилки від міцного стискання ними керма. Ніхто і слова не мовить. Я не ризикую, бо занадто сильно його роздратувала ще тоді, коли, пручаючись і відбиваючись, відмовилась виходити з бару і сідати до нього у гелендваген. Після цього він грубо запхав мене на переднє пасажирське сидіння і гаркнув: “Ще хоч пискнеш чи спробуєш втекти, я тобі колінну чашечку прострелю”. Після цих слів у супроводі дотиків холодного металу до мого коліна я перестала пручатися, бо зрозуміла, що з цим чоловіком жартувати не варто.  

Сьогодні мій вечір повністю зіпсовано. Залишається лише думати, чи залишусь я до ранку хоча б живою, а, може, й зовсім буду пристрілена і прикопана цим покидьком десь у лісі, де ніхто мене й не знайде. В ці хвилини я вже сотню разів у думках вибачилась перед дядьком за те, що не вірила і не слухалась. Я ж тільки хотіла усунути старшого Бурського, а, на своє нещастя, зустрілась з молодшим. Що від нього очікувати, я не знаю.  

Трохи заспокоювало те, що все ще у кармані мого пальта лежав телефон. Я час від часу пальцями теребила його через тканину, вичікуючи зручний момент, щоб ним скористатися. Але він ніяк не наставав, а мій викрадач ще сильніше тиснув на педаль газу, від чого мене ледь не вжимало всім тілом в сидіння. 

-Дай сюди!-почувся м’який, але суворими нотками, баритон. Я повернула голову, не розуміючи. 

Чоловік ще сильніше вжався ногою в педаль газу, спостерігаючи, що мені некомфортно від такої швидкості. Я міцно стиснула пасок безпеки, який цей диявол сам же на мене і начепив. 

-Телефон сюди давай,-роздратовано відрізав чоловік, простягаючи праву руку до мене. 

-Який?-я спробувала удати, що не розумію. Не вийшло. 

-Сука, не дратуй мене!- він різко торкнувся моєї кишені, намагаючись витягти з неї телефон. Мої спроби не дати йому це зробити виявилися марними. В цей момент за декілька сантиметрів від себе було його обличчя. Шоколадні очі і напружені скули навіювали тривогу і страх, а гарячий подих ніби обпалював шкіру на моєму обличчі. 

-Я здається тебе попереджав, але ти не розумієш слів,-сказав він, відсторонившись від мене і перевівши погляд на дорогу. 

Тепер і телефона у мене немає. І що буде далі я не знаю, а дорога ніяк не закінчується. Ми їдемо і їдемо. Звалося б, що, якби він хотів мене закопати десь, то зробив би це у лісі, але і його ми проїхали хвилин десять тому. Невідомість лякає. 

-Куди ти мене везеш?- тихо запитала я, перед тим довго наважуючись щось сказати цьому ненормальному. 

У відповідь тиша і нічого, окрім тиші. Лише скули на обличчі чоловіка, що стали ще чіткішими від напруження, дали зрозуміти, що він на межі і краще б мені його не чіпати. Тому не почувши відповіді на своє просте запитання, я склала руки на грудях і відкинулась на спинку, мовчки чекаючи, що буде далі. 

Від швидкості, яка вже давно перейшла поділку двохсот десяти кілометрів на годину, не так страшно, як від сердитого і небезпечного чоловіка поруч. Вже й вино давно вивітрилось і тепер мій чистий розум повністю заповнений страхом, страхом невідомості. Якже  мені в цей момент став би у нагоді один із пістолетів, що лежать зараз вдома. Та хто ж знав, що простий похід з колегами до бару може обернутися таким нахабним викраденням. 

Раптом гелендваген зупинився. Бурський опустив руки з керма і відкинувся на спинку. Я з нерозумінням поглядала то на нього, то на місце, біля якого ми зупинилися. Бо через десять метрів від нас був кар’єр, з якого будівельні фірми беруть пісок.  

-Виходь,- м’який баритон звучав суворо. 

-Навіщо?- мій голос видав мій страх і зрадницьки затремтів. 

 -Виходь!- від його крику я вже здригнулась усім тілом, в паніці однією рукою швидко шукаючи ручку дверцят, а іншою відстібаючи пасок безпеки. Відчинила двері і вийшла з автомобіля, злегка зістрибуючи з сидіння. 

 Нічне прохолодне повітря одразу наповнило легені, які майже годину ледь не опікало зсередини від напруження. Бурський обійшов свій автомобіль і у світлі його фар швидкими великими кроками наблизився до мене і, грубо взявши за лікоть повів ближче до кар’єру. Я слухняно слідувала за ним, хоч було складно перебирати ногами через те, що каблуки туфлів  вгрузали в землю. Майже над самим кар’єром чоловік зупинився, відпустив мій лікоть, розвернув  до себе обличчям і грубо схопив мене за тканину сорочки і пальта над грудьми, ніби кошеня за шкірки. В такому положенні він навис наді мною, сердито поїдаючи поглядом. Від таких його рухів я стиснулась і схопилась своїми долонями за його руку на мені, намагаючись полегшити хватку, але даремно. 

-Ну що ти від мене хочеш?- я не витримала його погляду на собі і відвернулась кудись повз нього, лиш би не зустрічатись з його очима. Вітер повіяв мені просто в обличчя, граючись із моїм волоссям і викликаючи сльози на очах, що і так ось-ось зрадницьки потечуть по щоках, не витримуючи обстановки. 

У відповідь я почула лише сміх.