Глава 9

Всім привіт! Пробачте, що довго не викладала оновлень! Постараюсь виправитись. А поки читайте нову главу цієї історії. Буду чекати від вас відгуків. Це для мене дуже важливо, тому попрошу написати хоч декілька слів, щоб я знала, чи подобається вам ця книга.

  Вихідні- єдині дні, коли можна поспати довше, бо не потрібно вставати на роботу. Але і сьогодні я не робила собі поблажок і щойно прокинулась від дзвінка будильника, одягнулась у спортивний одяг і пішла на пробіжку. Якщо попередні дні я бігала ввечері, то сьогодні роблю це вранці, адже попередні два дні прохалтурила.  

Мій маршрут проходив вздовж пішохідної доріжки на мосту і аж до берега річки. Я любила  бігати цими місцями, бо ,часто пробігаючи по мосту, пригадувала, що саме тут, на шляху до свого самогубства я усвідомила, що маю помститись за смерть своїх рідних, перш ніж і самій приєднатись до них. Також я не заперечую, що важливу роль в утвердженні моєї ідеї помсти відіграв той багатий придурок, який так і чекав, поки я зістрибну. І, мабуть, не випадково я зустріла цього покидька вчора. Він ще більше роздратував мене і я більше не сумніваюсь в тому, чи варто мені робити те, що я зараз роблю. Цікаво все таки вийшло. 

Погода сьогодні просто ідеальна. Тепле квітневе сонце, легкий вітерець, свіже повітря- те, що потрібно для гарної пробіжки. Тому я навіть витратила на це більше часу ніж зазвичай і, задоволена собою, повернулась додому. Спорт вранці - чудовий спосіб зарядити себе енергією на весь день.  

Коли повернулась додому, прийняла душ і поснідала. Ще з пів годинки полистала стрічку новин у телефоні і пішла збиратися. Хотіла сьогодні відвідати рідних на кладовищі і розповісти їм, що невдовзі людина, яка відібрала у мене їх, дуже сильно поплатиться, і вони зможуть подивитись на це згори, з того місця, де вони зараз.  

Зробила макіяж, бо без нього я зовсім нікуди не виходжу, тим більш у райони, де мене може побачити хтось із знайомих. На щастя, всі дійсно поховали мене ще пів року тому, але обережність не завадить. Спочатку мені було сумно від того, що моїм друзям довелося пережити мою “загибель”, але потім я зрозуміла, що все одно я б уже не була для них тією хорошою дівчинкою після всього, що сталось. Тому і для них , і для мене буде краще саме так. 

Я одягнула темно-сині штани, сірий гольф і поверх нього довгий чорний піджак та туфлі такого ж кольору. Потім уклала волосся і з собою в сумку поклала великий синій платок на голову.  

Викликала таксі і поїхала. Пізніше попросила водія зупинитися біля тротуару, не доїжджаючи до місця. У обличчя подув легкий вітерець, варто мені було вийти з машини. Дочекавшись, коли таксі рушить з місця і поїде у своєму напрямку, я перейшла дорогу на інший бік вулиці. 

 Кладовище розташоване в тій частині міста, де стоять приватні будинки. І нікого не хвилює таке сусідство, люди нормально тут живуть, працюють і веселяться, на що вказує вивіска бару, що розташувався за двісті метрів від місця останнього людського спочинку, з вивіскою “Пий, як востаннє”. Побачила б я цей бар у центрі міста, то, мабуть, просто не звернула б на нього уваги. Але щоразу, як проходжу тут повз нього, то не можу не усміхнутись. Мені навіть подобається недолугість що цього бару, що його назви. Та й варто було сказати, що значення життя та смерті кардинально змінились для мене. Я  не боюсь смерті, бо “померла” я ще в той день, коли дізналась про загибель найрідніших для мене людей. Тепер ніщо, окрім помсти, не тримає мене на цій землі. І не складно здогадатися, що мої шанси залишитися живою у ході гри, яку я розпочала, не надто великі. Але про це не варто зараз думати. 

Однією рукою я прочинила високі решітчасті ворота, а іншою поправила платок на голові, перш ніж зайти на територію кладовища. Я не вагаючись рушила по асфальтній доріжці, по обидві сторони якої розкидані рівні ряди надгробків. За високими ялицями, що рясно встелені скрізь, важко зрозуміти, наскільки велика територія кладовища і скільки людей, імена яких навіки викарбовані на граніті, тут лежить. А скільки сліз убитих горем людей увібрала в себе ця земля? Незрозуміло. Цього не знає ніхто. 

  Підбори моїх туфлів легко стукають по бруківці, на яку я зійшла, щоб дійти до потрібного мені ряду з похованнями. Далеко позаду залишилася брама входу і якщо ще ближче до неї я зустрічала людей, то тут немає нікого. Щоправда, я так думала, аж поки не почула глухий звук вистрілу десь дуже близько. Від раптового звуку я зігнулась і накрила голову руками, зажмурилась, а коли зрозуміла, що мені нічого не загрожує, вирівнялась і поглядом почала шукати джерело шуму. Мій зір зупинився за двадцять метрів від мене на ялиці, з-за гілля якої виднівся чоловічий силует. Я зробила декілька кроків, щоб підійти ближче і зрозуміти, що ж там відбувається. Цього було достатньо, щоб розгледіти двох чоловіків. Один стояв практично до мене обличчям, але не бачив мене. Можна було помітити його міцноскладене тіло з татуюваннями на шкірі, яку не прикривав одяг, голова його була поголена. Немає сумнівів, що цей чоловік  входить до якоїсь бандитської групи. Мені вже не раз доводилось зіштовхуватись з людьми такого роду діяльності, тому я була у цьому впевнена. Та найдивніше те, що саме на нього зараз націлене дуло пістолета, а не навпаки. А робить це чоловік, що стоїть навпроти нього. Його я не змогла роздивитись, бо бачила лише його спину. У порівнянні з амбалом навпроти, він був на декілька сантиметрів нижчий та й не такий великий. Хоча через чорну сорочку, що була на ньому, я помітила його міцну спину і руки, а також звернула увагу на русе волосся, акуратно укладене на голові. Та навіть зі спини було видно, що чоловік сердитий, розмахував пістолетом у амбала просто перед обличчям. А той  стояв, злегка опустивши голову, і слухаючи крики навпроти. Мій слух не уловлював слів їх розмови, щоб зрозуміти суть того, що відбувається. Тому я вирішила підійти ще ближче. Пригнулась і підкралась до найближчого куща, залишаючи між нами десь десять метрів. Цього було достатньо, щоб почути голос чоловіка з пістолетом і затамувати дихання від несподіванки. Знову цей м’який баритон. На мить я подумала, що мені здалось, але після зустрічі з цим чоловіком у кабінеті Бурського, я не могла переплутати цей голос. Та й сама постать вмить стала знайомою. “Тільки не він. Чому постійно я зустрічаю його тоді, коли не потрібно.”