Глава 2

Свідомість поверталась до мене, але нестерпний біль по всьому тілу не давав розуміти, в якій ситуації я опинилась. Що відбувається? Ще мить тому я сиділа у машині і ми разом з родиною їхали додому. Раптово перед очима виник спогад: світло, що жахливо сліпило очі, постріл. Я пам’ятаю постріл, що сталось? Від раптового спогаду я спробувала відкрити очі, але щось липке на давало цього зробити. Я чула навколо себе якийсь шум і голоси, що то віддалялися, то ставали такими гучними, що вуха нили від болю. 

-Що у вас тут?-я прислухалась до голосів. 

-Дівчина, років вісімнадцяти, струс мозку, забиття, перелам лівої руки. 

-Є ще постраждалі? 

-У чоловіка вогнепальне поранення- помер одразу, жінку теж не вдалося врятувати. Дівчинка п’яти років у реанімації. 

-Нічогеньке чергування.  

Я чула розмову лише уривчасто, говорили щось про аварію, постраждалих, загиблих. Мені було складно щось зараз розуміти. Свідомість знову покидає мене. 

-Пацієнтко, ви вже прокинулись?-ніби крізь призму моєї свідомості чувся голос.  

Я відчувала, як помалу поверталась у своє тіло. Спочатку відчула ноги, потім руки і нарешті могла відкрити очі. Голова дуже боліла і здавалось, що ще мить і вона лусне. 

-Голова,-простогнала я. 

-Медсестра, принесіть одну ампулу знеболювального,-наді мною стояв чоловік у білому одязі, трохи сфокусувавши зір, а це було складно зробити, бо головний біль був нестерпним, я зрозуміла, що поруч стоїть лікар і став явним той факт, що я у лікарні. 

-Ви пам’ятаєте, як вас звати?- запитав лікар 

-Аліса,-видавила з себе я. 

-Пам’ятаєте ваше прізвище, скільки років? 

-Ланська, 18 

-Гаразд, отже з пам’яттю у вас усе добре,-сказав лікар,-Тепер поспіть, знеболювальне зараз подіє. 

-А де...,-я хотіла знати, де мої батьки, що взагалі сталось, але не могла запитати. 

-Відпочивайте, все потім,-мені здався вираз обличчя лікаря якимсь дивним, ніби він засмучений чимось, але це вже не мало жодного значення. Я заснула. 

Мені снилась та ніч, снились батьки, які сміялись і говорили про щось, сестра, що спала поруч. А потім світло фар, що наближається із шаленою швидкістю, вистріл. Я раптом прокинулась. 

У палаті був галас. Повернувши голову до дверей побачила, що лікар сперечається із поліцейським. 

-Ви хіба не розумієте, що дівчина ледь жива залишилась, хай вона хоч трохи зміцніє. Який допит? 

-Я все розумію, але ця автомобільна аварія є навмисним вбивством, а вона єдиний свідок події. Ми маємо з’ясувати всі подробиці. 

-Як лікар, я не даю згоди на допит своєї пацієнтки. На що тільки дивиться ваше керівництво? Дівчина щойно втратила батьків, як ви можете? 

Я прислухалась до суперечки і останні слова лікаря почали крутитись у моїй голові. Чомусь я не до кінця розуміла їх значення. Мимоволі  покотилися сльози. 

-Що тут відбувається?-двері палати відчинились і почувся ще один чоловічий голос. 

-Та ось офіцер хоче допитати пацієнтку 

-Ні, ніякого допиту. Я її адвокат, тому прошу покинути палату. І надалі всі питання вирішувати напряму зі мною. 

-Дядько Олег, це правда?- я впізнала чоловіка по голосу. Мабуть, все таки сталось щось жахливе, якщо тут татів брат. 

-Алісо, ти чула?-захвилювався він. 

-Кажіть,-я викрикнула і залилась сльозами. Здавалось, що головний біль розривав мій череп, але цей біль не порівняти з тим, що зараз відбувалось всередині мене. Мені вистачило короткої розмови лікаря та поліцейського, щоб зрозуміти, що батьків більше немає. Хотілось кричати, поки не захрипну, але навіть плакати не було сил.  

Відповідь від дядька Олега я так і не почула. Він стояв і дивився у підлогу. Я намагалась устати, але ноги не слухались, все тіло ніби пронизали сотні гострих ножів. Сили покинули мене зовсім і я втратила свідомість. 

Гірше лише попереду, адже для вісімнадцятирічної дівчини втрата батьків, мабуть, легке випробування, якщо всесвіт так насміхається з неї. Єдине, що залишиться на пам’ять- величезна рана у серці, яка ніколи не загоїться.  

Будь ласка, залиште відгук, якщо вам хоч трохи сподобався текст. Це дуже для мене важливо!