День 97

Трибуни стадіону були вже повністю заповнені, діти наметового містечка та міста Сонця полишили всі справи та кинулись на шоу. Два дні тому, губернатор повідомив, що сьогодні відбудуться незвичайні, нові ігри. Він пообіцяв, що всі залишаться задоволеними. Діти ламали голови, намагаючись розгадати задумку Євгена. Більше за всіх страждав Степан, майже кожен намагався дізнатись щось нове про ці ігри саме від нього. Та хлопець тримався, крутив головою в сторони та здіймав руки, показуючи, що він нічого не розповість. Губернатор попросив все тримати в повній таємниці.

            Отже зараз, хлопці та дівчата, що зайняли свої місця, розглядали поле стадіону. Звична зелена штучна трава була розділена на чотири рівні локації. Перша – дерев’яні ящики, але не розкидані для гри в «Лаву». Перед дітьми здіймалась висока піраміда, викладена саме цими ящиками. Друга – лабіринт з копиць сіна. Висота лабіринту в більшості місць повністю закривала дитину, не менше п’яти виходів. Третя – знову дерев’яні ящики, але де один, де два чи три. Навколо ящиків вбиті металеві стовпи трьох-чотирьох метрів висотою. Між цими стовпами хаотично натягнуті сітки для волейболу. Виходило щось схоже на величезну павутину, де жила велика родина павуків. Четверта, остання – високі стіни для скелелазіння. Деякі стіни окремі, деякі об’єднані. Всі вони стояли рівно, натягнуті тросами, що закріпили в землі.

            Діти побачивши такі дива вже були дуже зацікавлені, хоча всі ці дні і так вони мучили свою фантазію. Було дивно, адже хлопці та дівчата наметового містечка не подавали заявки на Ігри. Що ж мало сьогодні відбутись? Та чекати довго не прийшлось. За декілька хвилин, вхідні двері стадіону були зачинені охоронцями. Гул на трибунах припинився, всі діти разом повернули голови до центральної трибуни, де зазвичай сидів губернатор зі своєю свитою. Двері трибуни відчинились, почали заходити командири.

            Валя та Оля, зайшовши, помахали дітям руками та всміхнулись. Вони сіли на свої місця та приготувались до шоу. До дівчат приєднались Олена та Юра, знайшовши свої крісла та впавши в них, закинули ноги. Останнім увійшов Степан, зсутулений та задумливий. Зазвичай хлопець займав останній ряд трибуни, не показуючись на очі. Та в цей раз, Степан розвернувся та зачинив за собою двері. Він повернувся до глядачів на обох трибунах, що тягнулись вздовж поля, трохи постояв. Потім, рушив вниз до нижнього ряду.

            Степан підійшов до місця, на якому сидів губернатор та сів на нього. Хлопці та дівчата міста Сонця, що слідкували за командирами, здивувались. Де ж губернатор? Він так хитро повідомляв про нові ігри та не прийшов? Можливо він просто захворів? Дивно.

            Командир міста Сонця важко зітхнув та піднявся, обперся об перила. Він знову оглянув трибуни від початку до кінця, потім знайшов поглядом охоронця на полі та махнув рукою. Охоронець, хлопець десяти років, побачив сигнал та вискочив на середину чотирьох локацій, дістав трубу та подув в неї. Цей сигнал зазвичай означав початок Ігор. Діти здивовано подивились на охоронця, потім перевели погляд на Степана. Сигнал розтанув у повітрі, охоронець швидко зник з поля зору.

- Вітаю всіх вас, - крикнув Степан, без будь-яких емоцій, - губернатор попросив мене про послугу, - хлопець зробив паузу, розглядаючи здивовані обличчя дітей на трибунах, - Євген попросив мене відкрити нові ігри. Для мене це честь, адже тепер у нас не буде звичайних Ігор. – Степан зітхнув, - в новому світі нові правила, ми маємо прийняти їх та спробувати знайти в них користь. Як бачите, в нас є чи були вороги. Нажаль, вони ще будуть. – він знову зробив паузу, - всі ви знаєте, що декілька днів назад діти селища спробували нас обікрасти. До цього, вони не захотіли йти на будь-який контакт, ці дикуни просто накинулись цілим натовпом на розвідників та побили їх.

Трибуни мовчали та слухали, але коли Степан згадав про сусіда-ворога, вибухнули криками злості та ненависті. Командир замовчав на деякий час, даючи дітям накрутити себе, потім підняв руки, закликаючи повернути тишу.

- Ми з вами будуємо неймовірне місто, - крикнув Степан, - ми будуємо місто Сонця! Всі поселення, племена та просто групи дітей навколо нас та в Столиці мають знати – ми найсильніші та найстрашніші для всіх! – командир підняв руки, - нехай кожен знає, що буде з тими хто піде проти міста Сонця!

Степан повідомив, що губернатор запропонував не карати полонених, але й не тримати у в’язниці. Діти міста Сонця сильні та справедливі. Ми будемо влаштовувати ігри на яких будуть боротись чемпіони міста та полонені. Чемпіони – це символ сили та мужності кожного хлопця та дівчини, що живе в парку Феофанія. Полонені – це ті діти, хто пішов проти міста Сонця, але вони мають шанс. Якщо вони перемагають, відібравши зброю чемпіона – вони стають вільними та можуть повернутись додому чи залишитись в місті Сонця. 

Спочатку трибуни мовчали, вислухавши Степана, але коли хлопець замовк – знову вибухнули криками та оплесками. Вони були здивовані та вражені такою ідеєю губернатора. Це було дійсно неймовірно! По-перше, це неймовірне шоу, адже Ігри завжди подобались дітям міста Сонця та наметового містечка. По-друге, коли чутки по таке покарання полонених підуть Столицею – всі дійсно почнуть боятись жителів парка Феофанія.

Хлопці та дівчата піднялись зі своїх місць на трибунах та почали плескати в долоні, викрикуючи імʼя губернатора та всіх командирів. Натовп був задоволений та все більше очікував початку.

- Отже, - знову крикнув Степан, попросивши тиші, - я маю честь, - він зробив паузу, - відкрити перші Дитячі Ігри!