День 97

Опівдні трибуни стадіону були заповнені вщерть. Діти з наметового містечка та міста Сонця покинули всі справи й поспішили на шоу. Два дні тому губернатор оголосив, що сьогодні відбудуться нові, небачені Ігри, і пообіцяв, що ніхто не залишиться розчарованим.

Відтоді всі ламали голови, намагаючись зрозуміти задум Євгена. Найбільше діставалося Степану — чи не кожен намагався випитати в нього бодай якусь подробицю. Та хлопець лише хитав головою, розводив руками й мовчав. Губернатор наказав тримати все в цілковитій таємниці.

Тепер хлопці й дівчата, що зайняли місця на трибунах, уважно розглядали поле.

Звична зелена штучна трава була поділена на чотири окремі локації.

Перша — величезна піраміда з дерев’яних ящиків. Друга — лабіринт із копиць сіна. Його стіни в більшості місць були вищими за дитину, а виходів налічувалося щонайменше п’ять. Третя — хаотичне павутиння з металевих стовпів і натягнутих між ними волейбольних сіток. Дерев’яні ящики були розкидані серед цієї конструкції, перетворюючи її на справжнє лігво велетенських павуків. Четверта — високі стіни для скелелазіння. Одні стояли окремо, інші були з’єднані між собою. Усі трималися на тросах, надійно закріплених у землі.

Побачивши таке, діти загомоніли ще голосніше. Зацікавлення змішувалося з нерозумінням. Учасників від наметового містечка не було. Тож що саме мало тут відбутися? Відповідь не забарилася.

За кілька хвилин охоронці зачинили ворота стадіону. Гул на трибунах поступово стих. Усі погляди звернулися до центральної ложі губернатора. Двері відчинилися. Усередину почали заходити командири. Валя та Оля привітно помахали дітям і сіли на свої місця. За ними з’явилися Олена та Юра. Вони вмостилися в кріслах, витягнувши ноги вперед. Останнім увійшов Степан. Похмурий, зсутулений, задумливий.

Зазвичай він сідав на останньому ряду, тримаючись осторонь. Але сьогодні все було інакше. Степан зачинив за собою двері, озирнувся на трибуни, трохи постояв і рушив униз. Підійшов до місця губернатора. І сів. По рядах прокотилося здивоване шепотіння. Де ж Євген? Він сам запросив усіх на ці Ігри. Невже не прийшов? Захворів?

Степан важко зітхнув і підвівся. Сперся руками на перила. Повільно оглянув трибуни. Потім знайшов поглядом охоронця на полі й махнув рукою.

Хлопець років десяти вискочив на середину стадіону, підніс до губ металеву трубу й засурмив. Сигнал початку Ігор. Протяжний звук розчинився в повітрі. Охоронець зник. На стадіоні запала тиша.

— Вітаю всіх вас! — гучно промовив Степан.

Голос лунав рівно й холодно.

— Губернатор попросив мене про послугу. Для мене велика честь відкрити нові Ігри. Тепер у нас більше не буде звичайних змагань. У новому світі нові правила. Ми повинні прийняти їх і навчитися використовувати собі на користь.

Він замовк на мить.

— У нас є вороги. І вони ще будуть. Усі ви знаєте, що кілька днів тому діти із селища намагалися нас пограбувати. А до цього вони відмовилися від будь-яких переговорів і просто натовпом напали на наших розвідників.

Трибуни вибухнули криками. Образа й ненависть спалахнули миттєво. Степан дочекався, поки шум трохи стихне.

— Ми будуємо неймовірне місто! Ми будуємо місто Сонця! — вигукнув він. — Усі поселення, племена й групи дітей мають знати: ми найсильніші! Ми найнебезпечніші! І кожен повинен пам’ятати, що чекає на тих, хто виступить проти нас!

Натовп відповів ревом схвалення. Степан продовжив. Губернатор запропонував не карати полонених і не тримати їх у в’язниці. Діти міста Сонця сильні й справедливі. Тому відтепер відбуватимуться Дитячі Ігри. Чемпіони міста Сонця проти полонених. Чемпіони — символ сили й відваги. Полонені — вороги міста, але навіть вони отримують шанс. Якщо полонений зможе відібрати зброю чемпіона і протриматися з нею до кінця гри — він стане вільним. Може повернутися додому. Або залишитися в місті Сонця.

На трибунах запала тиша. Лише на кілька секунд. Потім стадіон буквально вибухнув. Крики. Оплески. Свист. Діти підхопилися на ноги. Це було саме те шоу, на яке вони навіть не сміли сподіватися.

— Отже! — знову крикнув Степан. — Я маю честь оголосити перші Дитячі Ігри відкритими!

Оплески заглушили його останні слова. Знову засурмила труба. Ворота відчинилися. Із темряви почали виїжджати візки з клітками. Усередині сиділи полонені. Дев’ятеро дітей. Вісім розвідників із селища. І Семен. Колишній ватажок поселення гіпермаркету.

Візки протягнули через усе поле й зупинилися біля центральної трибуни. Охоронці відчинили замки. Дверцята кліток розкрилися. Самі ж воїни підняли зброю й вишикувалися поруч.

Пролунав новий сигнал. З протилежного боку поля вийшли чемпіони. П’ятеро. Усі в чорному. Дві бити. Два металеві прути. Одна труба. Жодних дерев’яних палиць. Євген не збирався полегшувати життя полоненим.

На головах чемпіонів були шоломи, що повністю приховували обличчя. Справжні гладіатори. Трибуни завили від захвату.

Охоронці зачинили ворота. Знову пролунав сигнал. Останній. Початок битви.

Полонених виштовхнули з кліток. Перелякані хлопці й дівчата збилися докупи. Їм швидко нагадали правила. Або відбереш зброю. Або програєш.

Семен залишався єдиним, хто виглядав спокійним. Він уважно слухав. І водночас вивчав поле. Перемогти майже неможливо. Голими руками проти озброєних воїнів. Але шанс усе ж був.