День 90

Сергій опустив руки у відро з водою, зачерпнув і вмився. Так повторив кілька разів, аж поки остаточно не прокинувся. Надворі вже було тепло, а перші промені сонця приємно зігрівали спину. Він узяв рушник і витер обличчя. Чистити зуби не хотілося: паста давно закінчилася, а просто возити щіткою по зубах було безглуздо.

Хлопець потягнувся й оглянув подвір’я. Двоповерхова хата, обнесена парканом, зігрівала серце. Усередині ще спали хлопці й дівчата із селища, яких він знав від самого дитинства. Дивно було усвідомлювати, що лише дев’яносто днів тому він разом із батьками приїхав у гості до бабусі та дідуся. Уже наступного дня всі дорослі заснули. Що тільки не робили діти — ніхто не прокидався й не прокидається досі. Сергій на мить уявив, що було б, якби він залишився в місті. Від самої думки ставало моторошно. Тут усе було рідне й зрозуміле.

Сергію було десять років. Невисокий, не худий і не повний, із темним прямим волоссям. До бабусі з дідусем він завжди приїжджав як на курорт. Його не змушували працювати, смачно годували й постійно бурчали, що він мало їсть. За час існування нового світу зовнішність хлопця майже не змінилася. Попри те що більшість дітей у селищі давно перестали перейматися чистотою, Сергій завжди стежив за собою. Навіть одяг прав окремо від інших, бо не терпів плям і бруду.

За хатою простягався невеликий город зі свіжими грядками. Уже піднялися цибуля й часник, зеленіли петрушка та кріп, росли ще якісь рослини, які використовували для приготування їжі. Сергій у городництві не тямив, тому особливо не цікавився цим. Зате завжди із задоволенням бігав до льохів по відра картоплі. У селі було добре: майже на кожній кухні ще залишалися газові балони, які колись запасали дорослі. А смажена картопля — це найкраща їжа для дітей. Додати салат із олією, нарізати сала до гарячих млинців — і виходила справжня смакота.

Ранок уже почався, тож Сергій знав свою справу. Треба було розбудити Миколу й разом підготувати кухню: прибрати, помити посуд, принести зелень і продукти з льоху. Дівчатам дозволяли спати довше, бо саме вони готували їжу. Щоб уникати сварок і образ, хлопці намагалися допомагати хоча б у таких справах.

Відчинивши двері, Сергій зайшов на веранду. Тепло огорнуло його, і хлопець усміхнувся. У напівтемряві він пройшов до кімнати й підійшов до матраца на підлозі. Присів навпочіпки та почав будити білявого хлопця.

Микола спав і тихенько хропів. На легкі поштовхи не реагував, тому Сергію довелося штурхати його сильніше. За хвилину Микола розплющив сонні очі й уже хотів щось невдоволено буркнути другу, але швидко схаменувся та закрив рота. Розбудити дівчат — собі дорожче.

Він сів, почухав голову, скинув ковдру, потягнувся й підвівся. Після цього мовчки вийшов із кімнати.

Сергій тихо засміявся та рушив слідом. Перед тим зачинив двері й переконався, що Маша та Даша не прокинулися. Дівчата спали, сховавшись під ковдрою з головою.

Микола був високим хлопцем зі світлим волоссям, яке ніяк не хотіло слухатися. Прокинеться — стирчить. Подме вітер — стирчить. Побігає — знову стирчить. Лише вода та довге розчісування ненадовго приборкували вперті пасма. Йому було дванадцять років. Народився він у столичному пологовому будинку, але від самого дитинства жив у цьому селі.

Дітей тут не балували, тому Микола вмів працювати на городі, лагодити різні речі по господарству й узагалі був майстром на всі руки. Навіть старий мотоцикл намагався відремонтувати, але вже місяць не торкався свого залізного коня.

На кухні хлопці оглянули безлад, важко зітхнули й узялися до роботи. Посуд винесли надвір до літнього умивальника. Розібрали залишки продуктів, вимили підлогу й столи, розставили стільці по місцях. Микола спустився до льоху, а Сергій налив води й почав мити посуд. Засіб давно закінчився, тому він намилював руки звичайним милом, а потім відтирав жир і бруд.

За пів години всі справи були завершені. Хлопці лягли на траву й почали грітися на сонці.

Саме тоді з відчинених дверей почувся тупіт. На веранду вийшла заспана Маша. Навіть у брудній сукні та з розпатланим волоссям дівчина була неймовірно вродливою. І водночас — напрочуд суворою. Блакитні очі, світле пряме волосся та яскрава усмішка легко привертали увагу.

Вона підійшла до умивальника й виконала ранкові процедури. Лише після цього підійшла до хлопців і привіталася. Маша сіла поруч, позіхаючи, та почала розчісувати волосся.

— Що сьогодні на сніданок? — усміхнувся Сергій, прикриваючи очі від сонця. — Може, посмажимо яєць і відваримо картоплю? Сала ще багато.

— Ні, — коротко відповіла Маша й усміхнулася у відповідь. — Яєць майже не залишилося. Сусіди не дуже хочуть ділитися. Своїх курей у нас немає, а міняти зараз особливо нічого.

У селищі жило трохи більше тридцяти дітей. Майже всі були місцевими, лише кілька міських, як Сергій. Вони домовилися зустрічатися щодня, але жити окремими дворами. Десь мешкало по двоє, десь по четверо чи п’ятеро. Здебільшого об’єднувалися друзі або ті, хто добре знав одне одного.

Кожна така маленька сім’я вела власне господарство. Час від часу діти влаштовували базар і обмінювалися продуктами. Попри цю відокремленість, у селища був ватажок. Кіра. Їй було одинадцять років. Ще до того, як дорослі заснули, вона користувалася авторитетом. Хлопці постійно сварилися й билися через дрібниці, а потім бігли до Кіри, щоб та вирішила, хто правий. Для багатьох її слово було законом. Дівчата теж часто просили поради саме в неї.