День 75

Рано-вранці, швидко поснідавши, з другого входу до парку Феофанія вийшов загін із десяти хлопців та дівчат. Головних у групі було двоє: Степан із міста Сонця та Олена з наметового містечка. Четверо воїнів міста Сонця, зазвичай вдягнених у темний одяг, із впевненими поглядами та рішучими рухами. Ще четверо новачків — у різноманітному вбранні, з настороженими очима — вишикувалися в лінію та трималися ближче до Олени.

Це була перша розвідувальна група, сформована спільно містом Сонця та наметовим містечком. Кілька днів тому новачки змусили керівництво піти на поступки. Вони не вимагали нічого надзвичайного — лише хотіли покращити своє життя та нарешті зайнятися пошуками продуктів.

Ранковий холод ще тримався в повітрі. Легкі куртки й кофти були застібнуті до самого горла, а вітер намагався пробратися крізь тканину до тремтячих тіл. Сонце лише починало прогрівати землю, тому розвідники навіть не ховалися в затінку дерев. Чим довше стояти під променями — тим краще.

Степан та Олена зупинилися перед дорогою, що вела полем до першого селища. Йти було недалеко — не більше години. Коротко порадилися та рушили вперед. Удалині вже виднілися дахи хат і дерев’яні паркани. Жодних ознак життя. Саме тому діти міста Сонця завжди вважали ці селища покинутими. Зброю взяли про всяк випадок — ніхто не знав, що чекає попереду. До того ж вихованці дитячого будинку добре пам’ятали зграї собак, які колись дошкуляли їм біля гуртожитку.

Не дійшовши й половини шляху, один із новачків почав скиглити та просити зупинитися на перепочинок. Степан здивовано підняв брови й подивився на Олену. Дівчина на мить завагалася, але швидко взяла себе в руки.

— Ніяких зупинок. Пройшли всього нічого. Дійдемо до селища — там і перепочинемо в затінку якогось дерева.

На цьому розмова закінчилася.

За годину загін увійшов до селища. Біля дороги стояв стовпчик із табличкою, але напис давно вигорів на сонці. Назву прочитати було неможливо. Діти знайшли тінь і сіли відпочити. Їжі не брали, лише трохи попили води.

— Місце нам незнайоме, — почав Степан. — Пропоную не розділятися.

— Чому? — запитав один із воїнів. — Так було б швидше. Кожному по двору — і все.

— І що далі? — Степан розвів руками. — Знайдеш льох із картоплею. Сам усе винесеш? Або город із цибулею?

— Не забувайте, — втрутилася Олена, — що тут можуть жити інші діти. Якщо так, то ми виходимо злодіями. А що зазвичай роблять зі злодіями? — вона зробила паузу. — Правильно. Б’ють.

— Нам тільки сплячих дітей у загоні не вистачало, — погодився Степан, підводячись. — Отже, йдемо разом. Заходимо в перший двір і перевіряємо все як слід.

Після слів Олени воїни міцніше стиснули палиці та почали уважніше озиратися довкола. Перспектива отримати травму й заснути дорослим сном нікого не тішила. Дехто навіть подумав, що надто легко погодився на цю вилазку.

Перша хата виглядала старою та занедбаною. У кількох місцях паркан завалився на землю. Степан показав на пролом і жестом покликав інших за собою. Рухалися тихо. Перестрибнули через паркан і зайшли на подвір’я. Лише остання дівчина з наметового містечка невдало приземлилася на купу дощок. Гуркіт вийшов такий, що навіть птахи із сусіднього дерева невдоволено злетіли в небо.

На щастя, вона відбулася кількома подряпинами та синцем.

Степан оглянув подвір’я. Невелика стара хата з відчиненими дверима. Або тут уже побували, або житло давно стояло пусткою. За будівлею виднілися кілька сараїв та пагорб із льохом. Поряд стояв напіврозвалений колодязь і іржавів розібраний мотоцикл.

— Думаю, тут можна розділитися, — тихо сказав Степан. — Я з двома воїнами перевірю хату. Олена з двома — сараї. Ще двоє оглядають подвір’я та стежать за околицями. Якщо щось помітите — одразу кличте всіх.

Діти мовчки кивнули та розійшлися.

Степан підійшов до хати й зазирнув усередину. Спробував відчинити двері ширше, але ті перекосилися й застрягли. До нього підскочив один із хлопців. Разом вони смикнули сильніше.

Двері тріснули й вирвалися з петель. Гуркіт прокотився подвір’ям. Усі завмерли. Минуло кілька секунд. Тиша.

Тоді Степан першим переступив поріг. У хаті було світло. Сонце вільно проходило крізь незавішені вікна. Діти рушили вперед, не випускаючи зброї з рук. Будинок виявився порожнім. Три кімнати, кухня з піччю та невелика веранда. Меблі вкривав товстий шар пилу, ліжка були поламані, на кухні не залишилося нічого корисного. Лише павутиння та його незадоволені господарі. Шукати тут було нічого.

Діти швидко вибралися надвір і жадібно вдихнули свіже повітря. Усередині запах стояв важкий і затхлий. Олена та її група вийшли з-за хати й лише розвели руками. Сараї теж виявилися порожніми. Залишався лише льох.

Колодязь був завалений усередині, води не видно. Розбирати його ніхто не збирався. Ще впаде хтось униз — і не вибереться. Розвідники підійшли до льоху. На дверях висів великий замок. Діти розчаровано загомоніли. Хлопець, який скаржився дорогою, зняв рюкзак і дістав молоток. Замахнувся та вдарив з усієї сили. Марно.

Степан пирхнув і покрутив пальцем біля скроні. Потім дістав із кишені два шматки дроту. За кілька хвилин замок клацнув і впав на землю. Розвідники присвиснули. Степан усміхнувся й потягнув двері на себе. Зі скрипом вони відчинилися. Із темряви повіяло прохолодою.