День 75

Рано вранці, швидко поснідавши, з другого входу парку Феофанія, вийшов загін з десяти хлопців та дівчат. Головних в групі було двоє: Степан з міста Сонця та Олена з наметового містечка. Четверо воїнів міста Сонця, зазвичай вдягнені в одяг чорних кольорів, впевнені погляди та рішучі рухи. Ще четверо новачків, одяг різноманітний, перелякані очі, вишукувались в лінію, та бігли за Оленою.

Це була перша розвідувальна група, складена з міста Сонця та наметового містечка. Декілька днів назад, новачки змусили йти на їх умови. Звичайно, вони не хотіли нічого поганого, лише покращити своє життя та нарешті зайнятись пошуками продуктів.

Оскільки надворі був ранок, легкі куртки та кофти застібнули, та вітер намагався проникнути до тремтячих тіл дітей. Сонце лише починало зігрівати, тому розвідники навіть не ховались в тіні дерев. Чим швидше на промені, тим краще.

Степан та Олена зупинились перед дорогою, що вела полем до першого селища. Йти було не далеко, не більше години, погодили та рушили вперед. Вдалечінь було видно дахи хатинок, та дерев’яні паркани. Жителів видно не було, тому місто Сонця завжди були впевнені, що селища пустують. Зброю взяли на всякий випадок, оскільки не зрозуміло, що може бути на місці. До того ж, діти дитячого будинку не забували про зграї собак, що докучали їм ще коли вони жили в гуртожитку.

Пройшли пів дороги, та один з новачків почав нити, просити зупинитись та трохи перепочити. Степан здивовано підняв брови та подивився на Олену. Дівчина на секунду була в сумнівах, але потім зібралась та гаркнула на хлопця. Ніяких зупинок, пройшли всього нічого. Дійдемо до селища, там посидимо пару хвилин в тіні якогось фруктового дерева. На цьому розмова закінчилась.

Вже через годину загін розвідників міста Сонця дістався селища. На дорозі, при в’їзді, стояв стовпик з табличкою. Але з часом, напис вигорів на сонці. Назва селища була не відома. Дійшли тіні та сіли на перепочинок. Їжі не брали, та води випили.

- Місце нам не знайоме, - почав Степан, - я пропоную йти разом, не розділятись.

- Чому? – спитав один з воїнів, - було б швидше все оглянути. Кожному з нас один двір і все.

- Ну і що з цього вийде? – спитав Степан та розвів руки, - знайдеш ти лях з картоплею. Ти всю її винесеш? Або город з цибулею.

- Не будемо забувати, - втрутилась Олена, - що в селищі можуть жити діти. Якщо так, то ми стаємо злодіями. А що зазвичай роблять з злодіями? – вони зробила паузу, - так, їх б’ють!

- Нам не вистачало сплячих дітей в загоні, - погодився Степан та піднявся, потягнувшись, - ну що, рушаємо всі разом. Заходимо в перший двір та все там добре вивчаємо.

Діти погодились з Степаном та Оленою. Після слів дівчини, воїни міцніше вхопились за палиці та почали уважніше дивитись по сторонам. Перспектива отримати травми та заснути – нікого не радувала. Дехто навіть засумнівався в тому, що так легко погодились на похід. Чому ж не подумали про це раніше?

 Перша хата виглядала доволі старою, в декількох місцях паркан був завалений на землю. Степан вказав на прохід та поманив дітей за собою. Йшли тихо, не шуміли. Паркан перескочили та зайшли на подвір’я. Все ж таки остання дівчина, що була з наметового містечка, не розрахувала стрибок та впала на дошки. Шум підняла такий, що навіть птахи з сусіднього дерева незадоволено здійнялись у небо.

На щастя, дівчина отримала декілька подряпин та синець. Степан огледів подвір’я. Невелика стара хата, двері відчинені. Або там вже хтось був, або там дуже давно ніхто не живе. Одразу за будівлею декілька невеличких сарайчиків та пагорб з льохом. Поряд, напіврозвалений колодязь та розібраний старий мотоцикл.

- Тут думаю можна розділитись, - тихо сказав Степан, - я з двома воїнами йду до хати. Олена з двома воїнами оглядає сараї. Останні двоє огляньте подвір’я та дивіться по сторонам. Якщо до нас прийдуть гості – швидко всіх кличте на вихід.

Розвідники мовчки погодились та розійшлись по своїм локаціям. Степан рушив до хати, заглянув всередину. Спробував відчинити двері, але ті вже так викривились, що не піддавались. До командира підскочив хлопець, взялись руками та разом потягнули. Двері тріснули та відірвались. Гуркіт розійшовся по подвір’ю, від чого Степан та його компанія завмерли. За мить, командир ворухнувся та заглянув в середину.

Вікна були цілі, без шторок, сонце легко проходило всередину та освітлювало все навколо. Зайшли та почали оглядатись. Зброю з рук не випускали, бо розуміли, що хтось може бути в хаті. Хоча від такого гуркоту виламаних вхідних дверей ніякого ефекту несподіванки чекати не треба.

Будівля виявилась пустою. Три кімнати, кухня з піччю та невелика веранда. Вся мебель в пилу, ліжка зламані, на кухні пусто. Лише павутина навколо та незадоволені господарі цих липких ниток. Прийшли до висновку, що тут шукати немає чого. Діти швидко вискочили на вулицю, вдихнули повними грудьми, оскільки всередині хати запах був не дуже приємним.

Олена та її компанія виглянули з боку хати та розвели руками. Сарайчики теж були пустими, ніяких ознак життя чи продуктів. Лишився лях, адже колодязь виявився заваленим всередині. Води не було видно, а розбирати яму ніхто не хотів. Чого доброго, все завалиться і хтось впаде у воду, залишиться там назавжди. Брр, аж мурахи по спині поповзли.

Розвідники підійшли до ляху, обійшли його та побачили двері. На ручці висів великий замок, діти чортихнулись від розпачу. Хлопець, що нив по дорозі зняв свій рюкзак та витягнув молоток. Примірявся та заніс руку, вдарив що сили. Але крім гуркоту, нічого не добився. Степан зупинив хлопця та покрутив пальцем біля скрині. Засунув руку до кишені та витягнув дві дроти.