День 72

Сімнадцять днів тому, коли діти міста Сонця повернулися додому, Євген скликав збори. Губернатор привітав усіх із перемогою та звільненням полонених. Він також розповів про Леру — про те, що дівчина заснула у свій тринадцятий день народження.

Того вечора хлопці й дівчата здійняли страшенний галас. Вони засипали губернатора запитаннями, але Євген лише безпорадно розводив руками. Знаючи про вірус, хлопець розумів, що всі діти засинатимуть у тринадцять років, але мовчав. Він боявся паніки.

Зійшлися на тому, що така можливість існує, але це ще не доведено.

Євген звинувачував у всьому Семена. Він наполягав, що Лера пережила надто сильний переляк, а саме це й могло спровокувати сон. Діти трохи заспокоїлися й почали запитувати одне одного, коли в кого день народження.

Найближчим він був у Саші — повненького рудоволосого хлопця дванадцяти років, який прийшов із племені Віра. Той страшенно занервував, а всі навколо почали співчувати йому.

Ватажка поселення гіпермаркету помістили в одну з кімнат адміністративної будівлі Інституту. Туди занесли ліжко, відсунувши непотрібний мотлох. Вікон у кімнаті не було, тому Семен постійно сидів у темряві. Його мовчки заштовхнули всередину й замкнули двері. Без звинувачень. Без погроз. Євген лише сказав, що ще не вирішив, як саме покарає хлопця.

Семен приймав будь-які рішення губернатора без жодних заперечень. Більше того — він ніби насолоджувався його болем. Щодня бачив, як той ходить похмурий і мовчазний.

Леру перенесли до однієї з кімнат на другому поверсі центрального корпусу. Євген часто навідувався до неї. Приносив квіти, сідав поруч і про щось розповідав. Йому бракувало її сміху. Бракувало звички висовувати язика, коли вона зосереджувалась. Бракувало самої Лери.

Залишаючись із дівчиною наодинці, Євген часто плакав. За цей час він дуже змінився. Його й раніше важко було назвати душею компанії чи веселуном, але тепер хлопець замкнувся в собі ще сильніше.

Степан, Валя та Оля постійно шукали губернатора, щоб отримати поради чи розпорядження. З кожним днем це ставало дедалі складніше. Коли Степан втрачав терпіння й починав діяти на власний розсуд, Євген міг при всіх влаштувати сварку, скасувати ухвалене рішення й нав'язати своє — дивне, необдумане, а часом і відверто абсурдне. Саме так у місті Сонця почали з'являтися перші серйозні незгоди.

На сімдесят другий день місто стало ще більшим. Щодня хлопці та дівчата виходили до Столиці на пошуки дітей. З одного боку, це було правильно — багато хто залишався сам, без їжі й допомоги. З іншого — губернатор буквально одержимо вимагав збільшувати населення міста. Він постійно повторював одну й ту саму фразу:

— Діти повинні бути разом.

Чим більше ставало жителів міста Сонця, тим швидше танули запаси їжі. Діти почали недоїдати. Валя благала виділити більше помічників для пошуку продуктів, а Степан дедалі частіше замислювався над тим, щоб тимчасово припинити пошуки нових дітей. Євген лише відмахувався.

Новачки все частіше приходили до командирів і запитували про їжу. Їм обіцяли прихисток, краще життя, місце серед своїх. Натомість годували дедалі гірше. Самостійно виходити на пошуки не дозволяли. Житло виділяли не всім і не одразу. Місто Сонця повільно занепадало.

Валя вийшла з їдальні й поспішила до центрального корпусу. Піднялася на другий поверх, підійшла до кімнати губернатора й постукала. Відповіді не було. Дівчина натиснула ручку та відчинила двері. Євген сидів на ліжку й дивився в стіну.

— Привіт, Євгене, — тихо сказала Валя й ще раз постукала по вже відчинених дверях. — Треба поговорити.

— Так, заходь, — відповів хлопець, навіть не повернувши голови. — Що сталося?

— Усе сталося, — сумно мовила Валя. — Мені вже нічим годувати дітей. Але є ще дещо дивне.

Вона підняла погляд на губернатора.

— Сьогодні наметове містечко не прийшло на обід. Жоден хлопець. Жодна дівчина.

— І що? — байдуже відгукнувся Євген. — Це ж добре. Менше ротів годувати.

— Як це добре? — ошелешено перепитала Валя. — Вони ж не можуть не їсти. Треба дізнатися, чому не прийшли.

— То дізнайся, — роздратовано відповів хлопець і нарешті повернувся до неї. — Якщо тобі так цікаво — йди й запитай. Навіщо ти витрачаєш мій час?

Валя перелякано кліпнула очима. Вона не розуміла, чому Євген так розсердився. Пробурмотіла щось собі під ніс і вийшла. Стиснувши кулаки, дівчина почала думати, що робити далі. Зрештою вирішила поговорити зі Степаном.

Після того як Лера заснула, губернатор став зовсім іншою людиною. Йому ніби стало байдуже до всього. А коли хтось намагався втрутитися в його справи — вибухав гнівом і починав ухвалювати безглузді рішення.

Валя вискочила надвір і рушила до казарм. Сонце вже сіло. На місто повільно опускалася ніч. Піднімався прохолодний вітер. Обійшовши фонтан, дівчина помітила Степана, який виходив із першого корпусу.

— Степане! Степане! — покликала вона й побігла до нього. — Я не знаю, що робити. Діти з наметового містечка сьогодні не прийшли на обід. Вони постійно скаржаться на нестачу їжі. Ти й сам це знаєш.

Валя подивилася хлопцеві в очі.