День 72

Сімнадцять днів назад, коли діти міста Сонця повернулись додому, Євген скликав збори. Губернаторпривітав всіх з перемогою, звільненням полонених. Він також повідомив про Леру, про те, що дівчина заснула в свої тринадцять років. Хлопці та дівчата підняли страшний шум того вечора. Вони задавали губернатору питання, хоча Євгенрозводив руками. Хлопець, знаючи про вірус, розумів, що всі діти будуть засинати в тринадцять років, але не казав про це. Він боявся, що буде паніка. Зійшлись на тому, що це можливо, але не точно.

Євген обвинувачував саме Семена в тому, що дівчина була дуже перелякана, тому це спровокувало сон. Діти трохи заспокоїлись та почали питати один одного – коли у кого буде день народження. Найближче було у Саші, що прийшов з племені Віра. Це був хлопець дванадцяти років, повненький, з коротким рудим волоссям. Він дуже розхвилювався, а всі хто був навколо, почали співчувати йому.

Ватажка поселення гіпермаркету помістили в кімнату адміністративної будівлі Інституту. Занесли до кімнати ліжко, розсунувши мотлох. Вікон в кімнаті не було, тому полонений мав бути постійно в темряві. Семена заштовхнули в кімнату та закрили на замок. Без слів та обвинувачень. Губернатор повідомив, що ще не вирішив, як саме хоче покарати хлопця. Семен мовчки приймав будь які рішення Євгена. Він насолоджувався болем губернатора, бо той був постійно хмурим.

Леру віднесли в одну з кімнат на другому поверсі центрального корпусу. Євген часто навідувався до своєї подруги, приносив квіти та про щось розповідав. Він сумував за сміхом дівчини, за її вміння весело зосереджуватись, висунувши язика. Залишаючись на одинці з Лерою, Євген часто плакав. Він дуже змінився за весь цей час. Не можливо назвати хлопця веселуном чи центром уваги, але тепер він став ще більш замкнутим.

Степан та Валя з Олею постійно вишукували губернатора, аби почути поради та розпорядження. З кожним днем це ставало більш складнішим процесом. Коли Степан починав злитись та робити як сам вирішить, губернатор міг влаштувати сварку при всіх та міняв рішення на свої, дивні та абсурдні. Так і почались незгоди в місті Сонця.

На сімдесят другий день місто зросло ще більше. Кожен день хлопці та дівчата виходили в Столицю, в пошуках дітей. З однієї сторони, вони мали це робити – адже багато дітей залишались без будь чого. З іншої сторони – губернатор постійно закликав до збільшення міста. Він постійно повторював, що діти мають бути разом.

Чим більше ставало жителів міста Сонця, тим швидше закінчувались продукти. Діти почали не доїдати, Валя просила помічників, а Степан почав задумуватись над тим, щоб пошуки дітей припинити. Губернатор на все це махав рукою.

Все частіше новачки приходили до командирів та запитували за їжу. Їм обіцяли прихисток, випробувальний термін, краще життя. Та кормили погано, на пошуки самим йти не дозволяли, розселяли не завжди, лише коли прийдеш третій або четвертий раз. Місто Сонця занепадало.

Валя вийшла з їдальні та чкурнула в центральний корпус. Піднялась на другий поверх та підійшла до кімнати губернатора. Постукала в двері та відповіді не почула. Вона натиснула ручку та відкрила двері. Губернатор сидів на ліжку та дивився в стіну.

- Привіт, Євген, - тихо мовила Валя та знову постукала у відчинені двері, - треба поговорити.

- Так, заходь, - сказав Євген, не відриваючись від стіни, - що сталось?

- Все сталось, - сумно відповіла Валя та опустила голову, - мені немає чим кормити дітей. Але дивне інше. – вона підняла голову на губернатора, - в обід наметове містечко не прийшло до їдальні. Ні один хлопець, ні одна дівчина.

- І що? – відповів Євген, - це ж добре, не треба кормити стільки ротів.

- Як це добре? – здивувалась Валя, - вони ж не можуть не їсти. Треба спитати в них, чому вони не прийшли.

- Ну так спитай, - почулось, що Євген розсердився на дівчину, та повернув на неї голову, - якщо тобі так цікаво, йди та питай. Чому ти займаєш мій час?

Валя хлопала очима, перелякана, не розуміла, чому Євген розсердився. Щось собі пробубніла під носа та вийшла з кімнати. Дівчина стиснула кулаки, думаючи, що робити та вирішила поговорити з Степаном. Це не діло,адже після того як Лера заснула, губернатор став взагалі чужим, йому стало байдуже. При цьому, якщо лізуть в його справи – він вибухав та робив маячню.

Дівчина вискочила на вулицю та рушила до казарм. На вулиці вже сіло сонце, почало темніти. Здіймався прохолодний вітер, тягнучи за собою ніч. Валя обійшла фонтан та побачила Степана, що виходив з першого корпусу.

- Степан, Степан, - покликала Валя та побігла до хлопця, - я не знаю як бути. Діти з наметового містечка сьогодні не з’являлись на обід. Вони постійно скаржаться на те, що мало їжі. Ти й сам це знаєш. – вона подивилась в очі хлопця, - губернатору байдуже, він пропонує мені самій розбиратись з цим питанням. Але це ж не правильно!

- Згоден, - сумно відповів Степан, - Євген дійсно сам не свій. Я схожу до наметового містечка та дізнаюсь, що саме там відбувається.

- Мені здається, - підняла плечі Валя, - що нам треба піднімати питання перед губернатором. Або він приходить до тями, або його треба міняти, - дівчина сказала останнє тихо та перелякано глянула на Степана.

- Не хвилюйся, - всміхнувся командир, - я ж не Євген, я не збираюсь лютувати та махати руками перед тобою. Нажаль, ти все вірно кажеш. Так далі бути не може.