День 54

Ще на п’ятдесят перший день губернатор міста Сонця зібрав усіх дітей на загальні збори. Оскільки хлопців і дівчат стало ще більше, збори влаштували перед воротами Інституту. Натовп вийшов на майдан перед брамою, передні ряди повсідалися на траву. Усі дочекалися появи Євгена й привітали його вибухом криків та оплесків. Видовище було неймовірним: сонце вже сіло, а все навколо освітлювали смолоскипи.

Євген вийшов на середину дороги, усміхаючись, підняв руки й уклонився.

— Тихіше! — попросив він.

Коли шум стих, губернатор розповів про інцидент, що стався під час походу до племені Віра, якому місто Сонця запропонувало притулок. Саме плем’я теж було присутнє на зборах. Разом з Оленою та Ромою вони стояли трохи осторонь. Як і всі новачки, діти ще соромилися, хоча від самого прибуття їх нагодували гарячим обідом і виділили місця в наметах.

Губернатор також нагадав про життя дітей у гіпермаркеті, про знущання над вихованцями дитячого будинку та підпал гуртожитку. На превеликий жаль Степана, Євген не сказав ані слова про те, що сталося тієї фатальної ночі всередині самого гіпермаркету. Не розповів він і про справжню причину ненависті його мешканців, які прагнули помститися.

Наприкінці промови, коли діти міста Сонця вже вигукували погрози на адресу поселення гіпермаркету, Євген заявив, що настав час дати відповідь.

Місто Сонця повинне зібрати велику армію й вирушити до гіпермаркету. Нехай вороги не думають, що вони слабкі чи налякані. Якщо полонених не відпустять добровільно, армія покаже свою силу. Натовп вибухнув оплесками. Дехто вже почав розбігатися за зброєю та шикуватися в загони.

Євген подякував усім за готовність, але пояснив, що такий похід не може бути поспішним. Потрібно підготуватися: зібрати провізію, провести тренування, відпрацювати шеренги та побудови. Відповідальним за підготовку армії він призначив Степана, хоча його погляд видавав приховану тривогу. Степан мовчки вийшов з натовпу, підійшов до Євгена й коротко кивнув.

На цьому збори закінчилися. Діти почали розходитися по своїх справах. Хтось повернувся до роботи, хтось намагався випросити щось смачне в їдальні, а хтось одразу ліг спати.

Місто Сонця поступово стихало. Групи дітей розходилися в різні боки. Плем’я Віра теж швидко рушило до свого наметового містечка. Поки що вони залишалися окремою спільнотою й, напевно, збиралися провести власні збори. Згодом ця відокремленість зникне.

У місті Сонця не було каст чи угруповань. Усі були рівними. Усі — воїни й господарі. Колишні ватажки могли отримати посади лише за згодою губернатора або ж стати такими самими мешканцями міста, як і всі інші.

На підготовку до походу відвели чотири дні. На п’ятий день армія міста Сонця на чолі з губернатором та Степаном мала вийти на Кільцеву дорогу, що вела просто до мосту й гіпермаркету. Саме там усе й мало вирішитися.

На п’ятдесят четвертий день, коли підготовка майже завершилася, Євген раптом утратив інтерес до військових справ. Його постійно переслідували спогади про розмову зі Степаном. Вони були друзями, але після тієї сварки командир жодного разу не підійшов до нього поговорити чи навіть привітатися. Уже першої ночі Степан не повернувся до їхньої спільної кімнати. Наступного дня Євген помітив, що його речі зникли. Пізніше він дізнався, що Степан переселився до казарми в першому корпусі Інституту. Звісно, Євген не став його шукати й благати повернутися. Він дотримав слова й нікому не розповів про їхню розмову. Але від цього не ставало легше. Не відпускав і біль за Лерою. Вони були значно ближчими за звичайних друзів, хоча останнім часом він часто засмучував її своєю поведінкою. Вона була такою гарною, веселою, завжди усміхалася й ніжно торкалася його рук.

Євген розумів: ставши губернатором, саме він віддалився від неї. Почав вимагати, наказувати, постійно чогось чекати. Йому було соромно. А ще гірше — він відчував себе винним у тому, що Лера потрапила в полон. Якби не його історія з Миколою, нічого цього не сталося б.

Євген заплющив очі й стиснув повіки. Якби не той вчинок — він не став би губернатором. Думки пульсували в голові, наче удари молота. Іноді йому здавалося, що він ненавидить самого себе. Євген різко розплющив очі й кілька разів ляснув себе долонями по щоках.

«Досить! Перестань! Що зроблено — те зроблено! Але я зроблю все, щоб визволити Леру! Я... я люблю її!»

Вперше він чесно зізнався собі у своїх почуттях. Щоб хоч якось відволіктися, Євген вирішив нарешті зайнятися дослідним центром на третьому поверсі центрального корпусу — місцем, до якого досі нікому не доходили руки. Нічого нікому не сказавши, він переконався, що його не шукатимуть, піднявся нагору й відкрив ящик з інструментами.

Замок виявився складним. Але через двадцять хвилин, спітнілий та задоволений собою, Євген натиснув ручку дверей. Дослідний центр відчинився.

Надворі ще було світло, тому сонячні промені проникали крізь великі вікна й освітлювали приміщення. Пил стояв у повітрі густою завісою. Євген одразу почав чхати.

Затиснувши рукавом ніс, зі сльозами на очах він перебіг через увесь зал і розчинив кілька вікон. Свіже повітря швидко заповнило приміщення. Повернувшись до входу, хлопець прибрав інструменти й зачинив двері за собою. Лише тоді почав озиратися. Перед ним простягався величезний зал із десятками робочих місць, відокремлених перегородками. За кожним столом сидів свій учений.