День 54

Ще на п’ятдесят перший день губернатор міста Сонця зібрав всіх дітей на загальні збори. Оскільки хлопців та дівчат стало ще більше, збори влаштували перед воротами Інституту. Натовп вийшов до воріт, передні ряди повсідались на траву. Всі дочекались виходу Євгена, та привітали хлопця вибухом криків та шуму. Сцена була неймовірна, сонце вже сіло, все навколо освітлювали смолоскипами.

            Євген вийшов на центр дороги та підняв руки, всміхаючись. Поклонився та попросив тиші. Він повідомив про інцидент, який стався, коли загін міста Сонця прийшли до племені Віра, запропонувавши притулок. Саме плем’я Віра теж було на зборах, вони разом з Олено. Та Ромою стояли трохи осторонь. Як і всі новачки, вони соромились, хоча як тільки вони прийшли, їм запропонували смачний обід та місця в наметах.

            Губернатор також розповів про поселення дітей в гіпермаркеті, нагадав про знущання над дітьми з дитячого будинку, підпал гуртожитку. На превеликий жаль Степана, Євген не сказав ні слова про те, що сталось саме тієї рокової ночі, в самому гіпермаркеті. Він не розповів дітям про те, чому діти гіпермаркету шукають губернатора, бажають помститись.

            Наприкінці розповіді, коли діти міста Сонця вже кричали погрози в сторону поселення гіпермаркету, Євген повідомив, що вони мають дати відповідь. Місто має зібрати велику армію та йти до того самого гіпермаркету. Хай не думають, що місто Сонця слабе та перелякане. Якщо ж полонених не відпустять добровільно, армія покаже силу. Натовп зааплодував та фактично почав розбігатись, щоб схопити свою зброю та шикуватись.

            Губернатор подякував за готовність, але пояснив, що такий похід не може бути простим та швидким. Треба підготуватись, зібрати пайки, добре потренуватись та прорепетирувати різноманітні шеренги та шикування. За підготовку армії губернатор назначив Степана, хоча погляд його був трохи переляканим. Степан же мовчки вийшов з натовпу, підійшов до Євгена та погоджено махнув головою.

            На цьому збори закінчились, діти почали розходитись по справам. Хто дороблював денну роботу, хто намагався щось випросити в їдальні, хто пішов просто спати. Місто Сонця затихло, групи дітей розійшлись по різним сторонам. Плем’я Віра також швидко розвернулись та побігли до своїх місць в наметовому містечку. Поки вони були окремою групою, тому напевно мали провести свої збори. З часом, ця група буде розділена, розбита. Діти в місті сонця не мають окремих каст чи угрупувань. Всі рівні, всі воїни та господарі. Колишні ватажки та командири могли отримати посади вже в місті, за згодою губернатора, або стати такими ж воїнами та господарями, як всі інші.

            На збори та підготовку армії погодили чотири дні. Саме на п’ятий день діти міста сонця на чолі з губернатором та Степаном мали вийти на Кільцеву дорогу, що прямо вела до мосту та гіпермаркету. Там все й відбудеться.

            На п’ятдесят четвертий день, коли підготовка майже була завершена, Євген втратив інтерес до воїнів. Хлопця постійно мучили спогади розмови зі Степаном. Вони були друзями та всі ці дні командир ні разу не підійшов до Євгена, щоб поговорити чи привітатись. В першу ніч після сварки, Степан не прийшов ночувати до спільної кімнати хлопців. Вже на другий день Євген помітив, що командир зібрав свої речі та виселився. Згодом, губернатор дізнався, що Степан переселився до казарми, що була першим корпусом Інституту. Звісно, Євген не почав шукати Степана та благати повернутись. Хлопець тримав слово, не видавав розмову нікому. Та від цього легше не було.

            Не покидала Євгена біль за Леру. Вони були більше ніж друзі, хоча в останній час він дуже засмучував дівчину своєю поведінкою. Вона така гарна та весела, завжди всміхається та ніжно торкається його рук. Євген розумів, що ставши губернатором, саме він став менше уваги привертати дівчині, почав вимагати від неї чогось постійно.

            Хлопцю було соромно за свою поведінку. А ще гірше було те, що саме він винен в тому, що Леру взяли в полон. Якби не його вчинок з Миколою, цього  всього не було. Євген закривав очі, стискаючи віки. Якби не його вчинок – він не був би губернатором. Думки в голові пульсували, інколи йому здавалось, що він ненавидить сам себе. Євген відкрив очі та похлопав себе долонями по щокам. «Досить! Перестань! Що зроблено, то зроблено! Але я зроблю все, щоб визволити Леру! Я.. я люблю її!» - кричав собі Євген в думках, зізнавшись в почуттях до дівчини.

            Щоб якось відволікти себе від тяжких думок, Євген все ж вирішив взяти інструменти та йти на третій поверх центрального корпусу. Саме на третьому поверсі був дослідний центр, до котрого так руки й не дійшли. Нікому нічого не сказав, переконався, що шукати його не будуть, піднявся на потрібний поверх. Відкрив ящик з інструментами, дістав відмички та викрутки. Замок був складним, але вистачило хвилин двадцять. З потом на лобі, але задоволений, Євген випрямився та натиснув ручку.

            Двері дослідного центру відчинились. На дворі було ще світло, тому промені сонця заходили у вікна та все освітлювали. Було багато пилу, тому губернатор одразу почав чхати. Швидко закривши рукавом носа, з сльозами на очах, побіг через весь зал до вікон. Повідкривав не менше чотирьох вікон та відчув свіже повітря. Повернувся назад, склав інструменти за закрив за собою двері.

            Оглянувшись, Євген побачив просторий зал з безліччю столів, які закривали один одного перегородками. Майже всі столи мали свого вченого. Всі спали. Хто впав на стіл головою, розкинувши руки. Хто підпер спинку стільця та спав, дивившись в стелю. Тише сонне царство. Це було навіть моторошно, але губернатор стряхнув наслання та пішов оглядатись.