День 55

Одразу після сніданку діти міста Сонця розходилися по своїх кімнатах і наметах. Зручні шорти чи штани, футболка або кофта, кеди чи кросівки. Хлопці й дівчата брали зброю, надягали заздалегідь підготовлені рюкзаки. Місце збору — площа перед Інститутом. На все про все — не більше тридцяти хвилин.

У призначений час на полі міста Сонця вишикувалися три групи по п’ятдесят воїнів. Кожен стояв на своєму місці, очікуючи командирів. Ранок видався теплим і сонячним. Співали пташки, гули комахи. Лише діти стояли мовчки, готуючись до дороги й думаючи про майбутню битву.

З території Інституту вийшов Степан і привітався з усіма, махнувши рукою. Він підійшов до своєї групи, обійшов кожного, перевіряючи готовність. Після огляду вийшов уперед і став біля паркану, ховаючись у тіні.

За кілька хвилин з’явився Євген. Він наполіг, що в поході буде таким самим командиром, як і всі інші. За межами парку Феофанія він не хотів залишатися губернатором. Привітавшись, хлопець помітив Степана й уже хотів підійти до нього, але швидко передумав і став біля воріт.

Оля вискочила останньою. Вона запізнилася, але, побачивши, що губернатор не звертає на це уваги, заспокоїлася. Дівчину призначили третім командиром, тому вона підійшла до своїх хлопців і дівчат, помахала їм рукою та всміхнулася.

Військо було готове. Сто п’ятдесят дітей міста Сонця вирушали в дорогу.

За межами парку Феофанія треба було пройти лісовою дорогою, вийти до хлібокомбінату, а потім на Кільцевій дорозі звернути ліворуч. Близько години шляху асфальтом, кілька поворотів — і попереду міст, за яким стояв той самий гіпермаркет.

План був простий — звільнити полонених. Іти на ризик заради трьох дітей?

Так.

Бо якщо вони не будуть піклуватися одне про одного, то що це за місто Сонця? Саме так щодня повторював губернатор, стоячи перед дітьми. Хоча справжньою причиною був його страх. Євген не хотів покарання, а покарання існувало лише одне — сон.

Після коротких слів від губернатора, Степана та Олі діти вирівнялися й замовкли. Командири махнули руками та рушили до виходу. Хлопці й дівчата рівними рядами пішли за своїми поводирями. Спочатку сховалися в тіні дерев, потім ловили сонячні промені біля хлібокомбінату, а згодом відчули жар розпеченого асфальту Кільцевої дороги.

Недалеко від мосту діти міста Сонця зробили привал. На горизонті Степан помітив кілька автомобілів, що колись потрапили в аварію, мабуть, у ніч перед першим днем нового світу. На машинах сиділи діти. Щойно спостерігачі побачили натовп, вони схопилися й побігли в бік гіпермаркету. Охорона. Або просто варта, яку чорнявий хлопець залишив чекати на дітей міста Сонця.

До Степана підійшли Євген і Оля. Утрьох вони дивилися вслід утікачам.

— Оля, — сказав Степан, — як і домовлялися. Перед мостом є заправка. Від неї праворуч іде дорога в обхід гіпермаркету. Твоя група йде нею. Ви маєте з’явитися несподівано і лише тоді, коли побачите бій. Якщо бою не буде — не висовуйтесь.

Оля кивнула. Було видно, що вона спітніла. Від спеки чи хвилювання — сказати важко.

Дівчина, яка колись була ватажком наметового містечка, завжди тягнулася до Валі, як до справжнього господаря. Але воїном бути ніколи не мріяла. На жаль, відмовитися вона не могла, тому останні дні старанно вчилася виглядати стриманою та холоднокровною.

— А ми, — продовжив Степан, — з Євгеном підемо прямо до автомобільного майданчика, до центрального входу. Спочатку спробуємо домовитися. Якщо не вийде — говоритиме зброя.

— Так, — погодився Євген. — Спробуємо налякати їх кількістю. Хоча ми досі не знаємо, скільки там дітей.

— Боюся, що той хлопець не з лякливих, — знизав плечима Степан.

Діти повернулися до своїх загонів і приєдналися до обіду. Кожен дістав із рюкзака їжу та воду. Перекусили, трохи відпочили.

Степан підвівся, струсив крихти з одягу й накинув рюкзак. Коротко свиснувши, махнув рукою. Хлопці та дівчата почали збиратися й шикуватися. За кілька хвилин дві групи рушили вперед.

Третя, Олина, не поспішала. У неї був свій шлях. Дійшовши до аварії з трьох машин, діти почали обходити перешкоду. Було видно сліди багать і витоптану землю. Тут чергували вдень і вночі.

Степан насупився. Чорнявий хлопець здогадувався, звідки вони прийдуть. Хоча нічого дивного в цьому не було. Саме цією дорогою діти дитячого будинку тікали тієї ночі, коли палав гуртожиток.

Перейшовши міст, перша група повернула праворуч і вийшла на автомобільний майданчик. Величезна будівля гіпермаркету зустріла їх широкою сірою стіною. Дочекавшись групу Євгена, вони рушили до центрального входу. Галасу не було. Діти йшли зосереджено й упевнено. Чути було лише рівний стукіт палиць тих, хто спирався на свою зброю.

Обійшовши будівлю, Степан вийшов з-за рогу й побачив натовп. Поселення гіпермаркету чекало на гостей. Попереду стояв той самий чорнявий хлопець, ліниво похитуючи битою. Його воїни сміялися, перегукувалися між собою. Але щойно діти міста Сонця почали виходити на відкритий простір, усі замовкли.

Степан одразу почав рахувати сили ворога. На перший погляд, воїнів було чимало. Не менше п’ятдесяти. Підійшовши ближче, він помітив на другому рівні автомобільного майданчика ще одну групу дітей з рогатками та запасами каміння.