День 51

Командир міста Сонця кинувся на ворога, але той спритно відскочив убік і відбив удар битою. У ту ж мить до кімнати почали вдиратися хлопці та дівчата з гіпермаркету. Повітря розірвали крики, загуркотіла зброя.

Лера наскочила на одну з дівчат, вдарила її ногою, а потім щосили опустила палицю в бік. Та скрикнула від болю й упала. Поруч хлопець із міста Сонця отримав удар трубою по голові, схопився за скроню й почав задкувати.

Степан замахнувся на чорнявого хлопця вдруге, але той лише засміявся й легко відбив атаку. Тоді командир різко подався вперед і вдарив ліктем. Цього ворог не очікував. Удар прийшовся просто в обличчя.

Хлопець вилаявся й відскочив назад, проводячи язиком по розбитій губі. По підборіддю потекла цівка крові. Він сплюнув і загарчав, кидаючись на Степана.

На допомогу командирові кинувся ще один боєць міста Сонця. Удвох вони почали тиснути на суперника, але той відступив і розчинився в натовпі своїх.

Довелося переключитися на інших нападників. В очах ворогів палала лють. Удар за ударом. Щось вдавалося відбити, щось — ні. Але дітей із гіпермаркету було значно більше. Вони напирали безперервно. Лера підскочила до Степана.

— Ми довго не витримаємо!

У цей момент труба просвистіла просто біля її вуха. Дівчина пискнула, різко відхилилася, підвернула ногу й упала. Степан одразу став перед нею, приймаючи на себе град ударів. Вони програвали.

Командир відчайдушно шукав вихід. Сподівався, що плем’я Віра вдарить зі сходів, атакує ворога з тилу. Але цього не сталося. Дітей із гіпермаркету виявилося надто багато.

Бій тривав недовго. До кімнати весь час вбігали нові нападники. Загін міста Сонця опинився загнаним у кут. Відступати було нікуди. За кілька хвилин усе скінчилося. Дітей притиснули до стіни.

Степан на мить відволікся, глянувши в бік дверей. Раптом відчув рух збоку. Повернув голову й побачив біту, що летіла просто в обличчя. Удар. Біль. Темрява. Степан втратив свідомість.

Промені сонця впали на обличчя й приємно зігріли шкіру.

Степан спробував розплющити очі, але голову прошив гострий біль. Здавалося, ніби в потилицю встромили сокиру. Та пам’ять швидко повернулася. Не сокира. Біта.

Хлопець обережно торкнувся обличчя. Боліло все. Навіть легкий дотик викликав новий спалах болю. Він розплющив очі й повільно сів. Та сама кімната. Те саме місце.

За вікном уже був ранок. Навколо спали діти.

Степан побачив Олену й Рому, які дрімали на дивані. Підвівшись, він знову відчув хвилю болю по всьому тілу, але все ж підійшов до ватажки й легенько торкнувся її плеча. Олена прокинулася. Побачивши його, одразу сіла.

— Ти прийшов до тями, — сонно промовила вона. — Я боялася, що ти заснеш вічним сном.

— Що сталося? — тихо запитав Степан. — Вони пішли?

— Так. Пішли.

Олена посунулася, запрошуючи його сісти поруч.

— Племені Віра вони дали два дні, щоб виправити помилку з продуктами.

Вона замовкла.

— Але... вони забрали трьох твоїх воїнів.

— Що?!

Степан різко підскочив.

— Кого?

— Леру. І ще двох хлопців.

Степан вилаявся й схопився за волосся. Почав ходити колами по кімнаті. Олена повторила все, що сказав ватажок дітей гіпермаркету. Євген мав прийти до них особисто. Навіщо — не пояснили. Полонених триматимуть у себе, доки він не з’явиться. Термін — тиждень. Якщо не прийде — дітей покарають. Вони заснуть, як усі дорослі.

— Ти сказала їм, що збираєшся йти до міста Сонця? — різко запитав Степан.

— Ні. Я просто погодилася на два дні.

Вона опустила погляд.

— Але якщо ти передумав...

— Ні, — перебив її Степан. — Не передумав. Виходимо негайно. Не вистачало ще, щоб вони влаштували погоню. Вони знають, що ми десь поруч.

— А хто такий Євген? — нерішуче спитала Олена. — Чому їм потрібен саме він?

— Євген — губернатор міста Сонця.

Більше Степан нічого не пояснив. Він почав будити своїх дітей.

Загін міста Сонця та плем’я Віра зібралися напрочуд швидко. Рома відправив кілька пар розвідників у різні боки. Незабаром усі повернулися з однаковими новинами. Ворогів не видно. Навколо чисто.

Ранок був надто раннім навіть для інших поселень. Велика колона дітей рушила в бік міста Сонця. Без трьох полонених.

Гіпермаркет обходили далекими маршрутами, тому шлях затягнувся. Їжі не було. Лише особисті речі та пляшка води в кожного.

Степан ішов попереду мовчки. Час від часу його наздоганяли Олена чи Рома, але командир майже не розмовляв. Він думав про Леру. І про Євгена.

Коли сонце піднялося майже в зеніт, колона вийшла до лісової дороги, що вела до міста Сонця. За десять хвилин вони вже стояли перед воротами. Хвіртка швидко відчинилася. Назустріч вишикувалися десятеро охоронців із палицями, трубами та металевими прутами.