День 51

Командир міста Сонця кинувся на ворога, але той відскочив в сторону та швидко відбив удар своєю битою. В кімнату враз почали заскакувати хлопці та дівчата гіпермаркету. Піднявся крик та вдарила зброя. Лера та інші діти загону наскочили на ворога та почали бити щосили своїми палицями.

​Лера вдарила дівчину ногою, потім додала палицею, в бік. Дівчина впала та закричала від болю. В цей же момент, хлопець міста Сонця втратив рівновагу від удару по голові трубою. Він схопився за голову та почав відповзати в сторону.

​Степан спробував нанести ще один удар чорнявому хлопцю, але той засміявся та відбив його. Командир підскочив та заніс ліктя, цього ворог не очікував та отримав по незахищеному обличчю.  Хлопець чортихнувся та відскочив назад, пробуючи губу язиком. Цівка крові потекла по обличчю, той сплюнув та загарчав, кинувся на Степана.

​Ще один хлопець міста Сонця кинувся допомагати Степану, разом вони почали наносити удари по ворогу. Той відскочив та зник в натовпі. Переключились на інших дітей, що так і хотіли завдати кривди. Очі кидали блискавки, обличчя повні злоби. Удар за ударом, дещо відбивали, дещо пропускали. Але ворогів було значно більше, вони напирали та напирали.

​Лера підскочила до Степана та крикнула, що вони довго не втримаються. В цей момент труба пролетіла біля вуха дівчина, вона пискнула та відхилилась, підвернувши ногу, впала. Степан закрив Леру собою, відбиваючи удар за ударом. Вони програвали. Командир намагався змінити ситуацію, але ворогів було значно більше. Хлопець сподівався, що плем’я Віра не буде чекати, зможе атакує зі спини, зі сходів. Але цього не відбулось, дітей гіпермаркету було дуже багато.

​Бійка продовжувалась не довго, до кімнати все більше та більше забігало дітей. Хлопці та дівчата міста Сонця були в глухому кутку, вони могли йти лише вперед, тому загін швидко здувся. За декілька хвилин бій був закінчено, дітей притиснули до стіни.

​Степан на секунду відволікся, заглядаючи до виходу з кімнати. За мить, відчувши рух збоку, повернувся та побачив біту, що летіла прямо в обличчя. Удар. Біль. Все потемніло, Степан втратив свідомість.

​Промені сонця впали на обличчя, почали зігрівати. Степан спробував розплющити очі, але біль пройшов черезголову. Було враження, наче в потилицю встромили сокиру. Все швидко згадалось. Сокири не було, але біта все ж була. Хлопець підняв руку до обличчя, все боліло, торкатись було боляче. Він відкрив очі та спробував сісти. Степан побачив ту саму кімнату, в який була бійка. На дворі був ранок, діти навколо спали.

​Командир побачив Олену та Рому, що спали на дивані. Піднявшись, знову відчув хвилі болю по всьому тілу. Крок за кроком, підійшов до Олени та почав будити її. Ватажок відкрила очі та побачивши Степана, швидко сіла та почала терти очі.

- Ти прийшов до тями, - мовила сонно Олена, - я хвилювалась, що ти заснув вічним сном.

- Що сталось? – спитав тихо Степан, відчуваючи, що навіть говорити йому складно, - вони пішли?

- Так, вони пішли, - відповіла Олена, та запросила Степана сісти біля неї, - племені Віра вони дали два дні виправити свою помилку з продуктами, - вона замовкла та перелякано глянула на хлопця, - але вони забрали трьох твоїх воїнів.

- Що? – Степан підскочив з дивану, - кого вони забрали?

- Вони полонили Леру та двох хлопців, - тихо відповіла Олена, потупивши погляд в підлогу.

Степан чортихнувся та схопився за волосся, почав ходити кругами по кімнаті. Ватажок знову повторила те, що їй передав хлопець з гіпермаркету. Євген мав прийти до гіпермаркету, оскільки треба вирішити одне питання, яке саме, хлопець не повідомив. Полонені залишаться у ворога до того часу, поки Євген не прийде. У нього є тиждень. Якщо він не прийде, полонених буде покарано – вони заснуть як всі дорослі.

- Ти розповіла про те, що ви підете до міста Сонця? – Степан повернувся до Олени

- Ні, я просто погодилась на два дні, - відповіла ватажок племені Віра, - та якщо ти передумав, я зрозумію. Ми зібрались, але я не маю права тебе просити.

- Та ні, я не передумаю, - схаменувся Степан, - ми виходимо негайно. Не вистачало, щоб за нами влаштували погоню. Вони хочуть, щоб прийшов Євген. Вони знають що ми десь недалеко.

- А хто цей Євген? – спитала Олена, розгубившись, - чому вони хотіли бачити саме його?

- Євген – губернатор міста Сонця, - тільки й відповів Степан, встав та почав будити своїх дітей.

Загін міста Сонця та плем’я Віра швидко зібрались та почали виходити на вулицю. Рома відібрав декілька груп дітей по двоє та відправив в різні сторони на розвідку. Діти швидко повернулись та повідомили, що ворогів не видно. Навколо все чисто. Час дуже ранній, ніхто не ходить. Ні діти гіпермаркету, ні інші діти, що могли жити поряд.

Велика група дітей, без трьох полонених вирушила в сторону міста Сонця. Гіпермаркет обходили третіми дорогами, тому часу перехід зайняв дуже багато. Продуктів не було, лише особисті речі та пляшка води у кожного хлопця та дівчини. Степан йшов мовчки, попереду всіх. Час від часу, хлопця наздоганяла Олена чи Рома. Діти повертались назад та підганяли тих, хто відставав чи починав скаржитись на відсутність відпочинку.

Як тільки сонце вийшло на саму вершину неба, великий натовп дітей зайшли до лісної дороги. Саме тут починався шлях до воріт міста Сонця. Пройшли не більше десяти хвилин та зупинились перед закритими воротами. Хвіртка швидко відкрилась та перед натовпом вишукувались десять хлопців та дівчат. В руках палиці, металеві прути та труби.