День 50

Степан відкрив очі й подивився на білу стелю. Вставати не хотілося, а тим більше вилазити з-під ковдри. Та сонце вже зазирнуло до кімнати, заливши її теплими променями. Попереду чекали ранкова пробіжка, сніданок і вихід за місто. Саме сьогодні планували йти до Іподрому, а за ним починалися житлові квартали. Там вони шукатимуть охочих приєднатися до міста Сонця.

Хлопець позіхнув і відкинув ковдру. Відразу пробрав холод, змусивши його швидко підвестися й потягнутися.

У кімнаті стояли лише два ліжка — його та Євгена. Губернатор спав, накрившись із головою, і Степан навіть не думав його будити. Хай собі спить. Він давно полишив спроби привчити друга до спорту. Тепер той був важливою людиною, тож нехай відпочиває.

З кожним днем дітей у місті Сонця ставало дедалі більше. Перший корпус Інституту був уже переповнений, тому губернатора та його найближчих помічників переселили до центрального корпусу. Саме там, на другому поверсі, розташовувався невеликий гуртожиток для науковців і персоналу.

Кімната була просторою й світлою. Мінімум меблів: два ліжка, дві тумбочки, стіл і невелика шафа. Степан підійшов до столу, налив собі води й випив склянку двома ковтками. Потім дістав із шафи шорти та майку, швидко перевдягнувся, ще раз глянув на Євгена й вийшов у коридор. Замикати двері не було сенсу, тому ключ залишився на місці.

Степан пройшов коридором і вийшов у просторий хол із диванами та кріслами. На одному з диванів спала Оля. На обличчі лежала розкрита книга, поруч світив увімкнений ліхтарик. Степан усміхнувся, підійшов до дівчини, вимкнув ліхтарик, обережно прибрав книгу й поклав її поряд. Побачивши складену ковдру, накрив Олю і рушив до сходів.

На першому поверсі ще нікого не було. Було рано й прохолодно. Вийшовши надвір, хлопець глибоко вдихнув свіже повітря. Сонце лише починало гріти землю. Він розкинув руки й кілька секунд стояв, насолоджуючись теплом.

Обійшов фонтан і попрямував до першого корпусу. Можна було пройти крізь будівлю, але Степан вирішив трохи прогулятися перед бігом. Обійшовши корпус, який усе частіше називали казармою, він дістався воріт.

На посту стояли двоє хлопців із палицями. Побачивши Степана, вони випросталися й привіталися. Він усміхнувся у відповідь.

За воротами простягалося зелене поле. Повітря пахло лісом і ранковою росою. Звернувши ліворуч, Степан неспішно пішов до школи. Поки там ніхто не жив, охорони не виставляли. Обійшовши адміністративний корпус, він вийшов до стадіону. Двері були відчинені. Скляний дах уже встиг нагрітися під сонцем.

Усередині розкинулося поле зі штучною травою, а навколо нього тягнулася бігова доріжка на три смуги. Тут було тепліше, ніж надворі. Степан піднявся сходами до трибун і спустився на поле. Сухо, тихо, спокійно. Саме за це він любив бігати тут.

Пройшовши коло для розминки, хлопець перейшов на легкий біг. М'язи напружилися, потім звикли до навантаження, і тіло остаточно прокинулося. Степан обожнював цей стан. Після пробіжки завжди приходило дивне відчуття легкості, ніби організм скидав усе зайве й був готовий до нового дня.

Через пів години він вибіг зі стадіону на вулицю. Прохолода огорнула розігріте тіло. Сон остаточно зник, натомість з'явився приємний приплив сил.

Глянувши на годинник, Степан побачив, що вже восьма ранку. Час снідати.

Сьогодні на них чекала довга подорож. Для виходу сформували загін із двадцяти дітей, адже маршрут пролягав неподалік гіпермаркету. Такою кількістю перемогти божевільних підпалювачів навряд чи вийде, але захистити себе вони зможуть.

Коли Степан залишив територію школи, місто Сонця вже починало прокидатися. З наметів виходили діти. Хтось чистив зуби, хтось робив зарядку. Новачки поводилися тихіше — озиралися навколо, ніби досі не вірили, що тут безпечно. Усі, хто приходив до міста Сонця, захоплювалися парком і новим життям. Але все одно вони залишалися далеко від дому. Можливо, досі чекали удару в спину.

Степан помітив рибалок на мосту. Вони вже закинули вудки в озеро. Нещодавно в озері виявилося багато риби, тому відразу знайшлися ентузіасти. Змайстрували снасті й уже за кілька днів принесли до їдальні перший улов. То було справжнє свято. Тепер рибалки обіцяли перечитати всю бібліотеку школи, аби знайти книжки про розведення риби. Свіжого м'яса не було, тому така знахідка могла стати безцінною.

Біля воріт Інституту Степан на хвилину зупинився. На галявині під керівництвом Лери тренувалася група дітей. Ранкові заняття проводили щодня. Здебільшого навчали вихованці дитячого будинку, адже саме вони мали найбільший досвід. Охочих вистачало. Кожен мешканець міста Сонця мав бути не лише господарем, а й воїном.

До сніданку тренували переважно жителів казарми. Після сніданку й до обіду займалися новачками з наметових містечок. Чим більше бажання залишитися — тим швидше тебе приймали до основної спільноти. Євген був у цьому питанні непохитним. Неважливо, прийшов ти сам чи з родиною. Кожен мав право стати дитиною міста Сонця. Але лише якщо справді цього хотів.

Степан зайшов до їдальні. Ще надворі відчувався запах їжі — кухарі працювали з самого ранку. Валя вже керувала процесом. Комусь давала вказівки, когось сварила, комусь допомагала. Помітивши Степана, вона помахала йому рукою.

Одразу підскочив хлопець із підносом і поставив перед командиром чай та тарілку гречаної каші із сухарями й ковбасою. Степан подякував і взявся до їжі. За кілька хвилин тарілка спорожніла. Він сидів із чашкою чаю в руках і насолоджувався теплом напою, коли поруч опустилася Валя.