День 50

Степан відкрив очі та подивився на білу стелю. Вставати не хотілось, тим більше розкривати ковдру. Та сонце вже заглянуло до кімнати, освітив все своїми променями. Ранкова пробіжка, сніданок та вихід за місто. Саме сьогодні планували йти до Іподрому, адже за ним житлові будинки. Будуть шукати охочих перейти до міста Сонця.

​Хлопець позіхнув та розкрив ковдру, тіло почало трохи трусити від холоду. Швидко встав та потягнувся. В кімнаті було всього два ліжка, Степана та Євгена  Євген спав, вкрившись з головою, та друг не планував будити губернатора. Хай собі спить, вже давно полишив Степан спроби привчити Євгена до спорту. Тепер він важлива людина, хай собі відпочиває.

​З кожним днем, дітей в місті Сонця ставало все більше та більше. Весь перший корпус Інституту був заповнений, тому прийняли рішення губернатора та його свиту переселити до центрального корпусу. Саме в ньому, на другому поверсі був невеличкий гуртожиток для вчених та персоналу. Місця не багато, але доволі затишно та просто.

​Простора кімната була світлою, мінімум меблів. Два ліжка, дві тумбочки, стіл та невелика шафа. Степан підійшов до столу та налив води в стакан. Випив воду двома ковтками, знову позіхнув. Підійшов до шафи та дістав шорти, майку. Перевдягнувшись, подивився чи не прокинувся Євген та вийшов в коридор. Зачиняти двері на замок не було сенсу, ключ не брав. Степан пройшов коридором та вийшов в просторий хол з диванами та кріслами.

​На одному з диванів спала Оля, з книжкою на обличчі та включеним ліхтариком, що лежав поряд. Степан всміхнувся та підійшов до дівчини. Ліхтарик вимкнув та зняв книгу, закрив, поклав все поряд з Олею. Поряд лежала ковдра, тому хлопець вкрив дівчину та пішов до сходів.

​На першому поверсі нікого не було, ще було доволі рано та прохолодно. Вийшов на вулицю та вдихнув свіжого повітря. Сонце тільки починало зігрівати, тому хлопець розставив руки в сторони та трохи поніжився в проміннях. Вийшов до фонтану, обійшов його та рушив до першого корпусу. Можна було пройти через будівлю, а можна було обійти. Все ж вийшов на вулицю, перед бігом можна трохи пройтись. Обійшов перший корпус, який все частіше почали називати казармою, та вийшов до воріт.

​На вході стояли двоє хлопців з палицями. Побачили Степана та витягнулись, привітались. Він всміхнувся та привітався з ними теж. Вийшов та подивився на зелене поле. Неймовірно приємний запах лісу та роси. Розвернувшись вліво, не поспішаючи пішов до території школи. Поки в школі ніхто не жив, тому й охорони не було. Повернув за адміністративну будівлю та вийшов до стадіону. Двері були не зачинені, а дах стадіону був скляним. Зайшовши в середину, Степан побачив поле зі штучною зеленою травою. Навколо поля бігова доріжка в три ряди.

​В приміщенні було тепліше ніж на вулиці, оскільки сонячні промені нагрівали скло, тепло йшло всередину. Степан зайшов до трибун та по сходам вийшов на поле. Тут не було роси, сухо та тихо. Хлопець обожнював бігати саме на стадіоні. Тиша та спокій. Ніхто не ходив, не кричав. Пройшовши одне коло, Степан почав бігти. Тіло напружилось, потім звикло, та почало остаточно прокидатись.

​Хлопець обожнював бігати, оскільки після пробіжки відчувалось полегшення та розслаблення, наче тіло перезавантажилось та було готове до роботи та нових пригод. Хвилин через тридцять, Степан вибіг з стадіону на вулицю. Прохолода окутала розпалене тіло, сон остаточно пішов, хлопець відчував прилив сил.

​Степан подивився на годинник, була вже восьма ранку. Треба снідати та прийматись до роботи. На сьогодні запланована довга та цікава подорож. Погодили загін з двадцяти дітей, оскільки будуть проходити недалеко від гіпермаркету. Такою кількістю перемогу над божевільними підпалювачами не отримаєш, але захистити себе зможуть.

​Вийшовши за територію школи, Степан помітив, що місто Сонця почало оживати. Повиходили діти з наметових містечок, хто чистив зуби, хто робив зарядку. Новачки вели себе скромно, боязливо оглядались по сторонам. Всі, хто приходив до міста Сонця, були у захваті від території та парку. Але все ж, вони були не вдома, навколо все не звичне. Можливо, постійно чекали, що на них накинуться та поб’ють?

​Командир помітив і рибалок, що вже стояли на мосту та закинули вудочки в озеро. Нещодавно, помітили в озері рибу, тому швидко знайшлись умільці. Змайстрували вудочки та за короткий час принесли до їдальні живу велику рибу. Оце було свято. Рибалки обіцяли перечитати всю бібліотеку школи, але знайти методи розводу риби. Це було дуже чудове джерело харчування. Свіжого м’яса не було, тому риба – стало неймовірним сюрпризом.

​Степан дійшов до воріт Інституту та на декілька хвилин зупинився, спостерігаючи за невеликою групою дітей, що під командування Лери, почали ранкові тренування по боротьбі. Такі тренування проводили кожен день. В основному, тренерами виступали діти дитячого будинку, оскільки у них було більше досвіду. Та охочих було багато, оскільки всі діти, що були в місті Сонця та приєднувались до нього – мали бути воїнами та господарями одночасно.

​До сніданку тренування проводили зазвичай для жителів казарми. Вже після сніданку та до обіду, навчали новачків з наметових містечок, що проходили випробувальний період. Чим більше в тебе бажання лишитись, тим швидше тебе переведуть в казарму. Розглядали не групами, а окремо, і не важливо ти прийшов сам чи з рідними. В цьому плані, губернатор Євген був непохитним. Кожен має право стати дитиною міста Сонця, але лише через справжнє бажання.

​Степан зайшов до території Інституту та рушив до їдальні. Вже на вулиці відчувався запах, так як вікна кухні були відкриті, кухари працювали не покладаючи рук. Зайшов до будівлі та привітався з дітьми. Валя вже теж була на кухні та роздавала команди, когось сварила, комусь допомагала. Степану дівчина помахала та запросила до столу. Одразу, підскочив хлопець з підносом та поставив чашку гарячого чаю та тарілку гречаною кашею, сухарями та нарізаною ковбасою.