День 25

Діти оселі Сонця кілька днів поспіль відходили від втечі та поступово облаштовувалися в новому місці. Битви, погоні, пожежа — все лишилося позаду. На двадцять другий день вони нарешті дісталися парку Феофанія.

Свіжий вітер з озера зустрів їх майже як щось нереальне. Страхи, що гнали їх дорогою, не справдилися: парк виявився порожнім. Жодних інших дитячих поселень. Лише простір — величезний, відкритий, майже подарунок для десятка втомлених дітей.

Після обіду в новому наметовому містечку вони знову зібралися в дорогу. Разом із ними попросилися троє хлопців і двоє дівчат із табору. Ніхто не заперечував — їх прийняли тепло, нагодували, і тепер вони йшли як одна група.

Чисті, вмиті, ситі — вони знову ступили в ліс і рушили прямо. За годину вийшли на лісову дорогу, що привела їх до закритих воріт парку.

Металеві ворота, будка охорони.

Усередині, на старому стільці, дрімав літній охоронець. Поруч — газовий балончик і шокер. Зброю й речі швидко зібрали й розподілили по рюкзаках, які видали діти з наметового містечка. Ключі знайшли без проблем. Ворота відчинилися. І вони зайшли.

Дорога вниз була недовгою. Крони дерев майже повністю закривали сонце, яке вже починало припікати. В кінці спуску між деревами з’явилося біле сяйво, що раптово розквітло в зелену долину парку Феофанія. Степан тихо присвиснув. Перед ними розкрився простір: велике поле, дорога, озеро з пляжами, літні парасольки, дерев’яні ряди прилавків із сувенірами та смаколиками. Далі — ще один ринок і двоповерхова будівля.

Праворуч — менша частина озера, місток, кілька господарських сараїв і літня їдальня з рядами столів. Далі дорога піднімалася вгору й упиралася в паркан Інституту. За ним виднівся перший корпус і ще кілька будівель, що ховалися глибше. Ліворуч — ще один вихід у ліс. Праворуч — територія школи: висока десятиповерхова будівля, адміністративний корпус і критий стадіон.

Увесь парк був огороджений парканом. Замкнутий простір. Ідеальний… або небезпечний.

Євген і Лера пішли вперед — їм не терпілося оглянути Інститут. Інші розійшлися хто куди: хтось до води, хтось до будівель. Домовилися зібратися через годину на ринку.

Трохи згодом Євген пояснив:

— Це Інститут вірусології. Перший корпус — лікарня. Там були палати, кабінети лікарів, приймальні. Далі — площа з фонтаном. По боках — адміністративні будівлі: їдальня і технічний корпус.

Він говорив швидко, ніби складав карту в голові.

— Центральна будівля — основна. Перший поверх — приймальні, лекційні зали, кабінети. Другий — щось на кшталт гуртожитку для вчених. Там навіть кухня є, дивани, телевізор, шафи з солодким…

— Вчені ті ще ласуни, — засміялася Лера.

— Третій поверх зачинений, — продовжив Євген. — Напис «Лабораторія».

Про це вирішили поки не думати.

Валя тим часом розповідала про школу:

— Там величезний стадіон під дахом, усередині поле й трибуни. У самій школі — класи, бібліотека, їдальня, навіть поверх для відпочинку. А з десятого видно весь парк.

— І навіть Столицю трохи видно, — додав хтось.

Парк справді здавався ідеальним. Озеро, будівлі, ліс навколо — ніби окремий світ. І вперше за довгий час у дітей з’явилося відчуття, що вони можуть тут вижити.

На двадцять п’ятий день діти оселі Сонця разом із дітьми наметового містечка повністю переїхали до Інституту.

Табір налічував близько сорока дітей віком від восьми до дванадцяти років. За порядок відповідали кілька «вожатих» — теж діти. Головою була Оля — висока, зібрана дівчина з темною косою. Вона швидко знайшла спільну мову з Валею, і разом вони взяли на себе побут і організацію. Хлопці-вожаті відповідали за дрова, вогонь і дисципліну. У новому місці вони продовжили робити те саме — тепер уже для всього поселення.

У першому корпусі знайшли багато палат із ліжками — зручно, тепло, придатно для ночівлі. Школу вирішили поки не використовувати для сну: там не було умов, а переносити ліжка з Інституту було б занадто важко. У технічному корпусі виявили великі запаси їжі — крупи, консерви, чай, солодощі. Усе, що могло прогодувати велику групу дітей місяцями. Дрова теж були, але в них не було потреби — навколо ліс.

Воду брали з колонки у дворі за центральним корпусом. Качати доводилося вручну, але це нікого не лякало.

Їдальню швидко облаштували. Манґали поставили просто в кухні з великими вікнами, і дим виходив назовні. Шкільну їдальню теж розібрали на запаси. Згідно з підрахунками Валі, продуктів вистачало на кілька місяців.

Увечері Євген і Степан разом із вожатими зібрали дітей біля великого вогнища. Над Інститутом повільно опускалася темрява, і полум’я висвітлювало обличчя. Хтось сидів на лавках, хтось — біля фонтану, хтось розстелив покривала просто на землі. У руках — чай і кава. Хтось сміявся, хтось тихо говорив. Після всього пережитого це вперше нагадувало щось схоже на спокій.

Діти з наметового містечка й діти оселі Сонця швидко змішалися. Тут уже не мало значення, хто звідки. Усі були просто дітьми в новому світі. Але дорослі… дорослі все ще спали. І в технічному корпусі їх уже було багато.